..Ця дівчина була народжена для любові,

але не зазнала її радощів і всі свої надії,

все своє любляче серце по краплині

сточила в неперевершені рядки...

М. Стельмах

Українська пісня живе з давніх часів, живе, переживаючи цілі покоління. Добрі люди кажуть, що українець співає цілий рік і цілий вік. Так, мабуть,

нам від Бога дано. Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною постаттю в історії української пісенної культури є Маруся Чурай — легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй народ приписує авторство багатьох популярних пісень: «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Прилетіла зозуленька», «На городі верба рясна», «Засвіт встали козаченьки» та інших.

Відомі дані про Марусю Чурай скупі й суперечливі, ніяких письмових документів про життя дівчини нема, окрім її пісень, які зберіг народ у своїх переказах. Та все ж таки сучасні дослідники українського фольклору вважають, що така поетеса існувала насправді.

За переказами, Маруся Чурай жила у І половині XVII ст. і була дочкою полтавського козака. Вона щиро кохала парубка Григорія Бобренка, але його мати була проти цього кохання. Маруся вірно чекала свого Гриця з війни, а він, повернувшись, послухався матері й одружився з іншою. Глибока образа і біль від зради найдорожчої у світі людини породили жадобу помсти в душі дівчини. Вона заварила зілля й отруїла Гриця, хоч у деяких переказах говориться, що хлопець сам випадково випив отруту, яку Маруся приготувала для себе.

Історія непростих взаємин двох молодих людей, їхнього трагічного кохання стала основою пісень Марусі Чурай, у яких виявився неабиякий поетичний талант співачки.

У пісні «Засвіт встали козаченьки» йдеться про від'їзд молодого козака на війну і його прощання з дівчиною та матір'ю. Від болю і суму крається серце закоханої Марусі, якав же «заплакала свої ясні очі»:

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися

Та за свого миленького

Богу помолися.

Із сльозами на очах проводжає козака і його мати, яка благає «милого синочка» не забувати рідної домівки і «через чотири неділеньки додому вертатися». Хлопець, передбачаючи важкий і небезпечний похід, просить неньку піклуватися про його наречену:

...Прийми ж мою Марусеньку

Як рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько,

Бо все в Божій волі,

Бо хто знає, чи жив вернусь,

Чим ляжу у полі!

Та сувора мати й знати не хоче про нещасну Марусю:

Яка ж би то, мій синочку,

Година настала,

Щоб чужая дитиночка

За рідную стала?

Надзвичайно зворушливою є й пісня «Віють вітри, віють буйні».ЇЇ рядки просякнуті тугою і глибоким сумом самотньої дівчини, яка чекає на повернення свого коханого:

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,

Тільки тоді й полегша, як нишком поплачу...

Вона усвідомлює, що слізьми горю не зарадиш, та хоч «серцю легше буде». Дівчина молода, проте розуміє закони буття:

Хто щасливим був часочок,

про смерть не забуде...

Щиро дивує героїню пісні ставлення оточуючих до її горя, людська байдужість і навіть заздрість:

Єсть же люди, що і моїй завидують долі;

Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?

Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?..

В останніх рядках пісні весь її душевний біль і жаль до себе, молодої і самотньої, проривається назовні, перетворюючись на волання:

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.

Хоч, як відомо, козак Григорій повернувся з дальнього походу живим і здоровим, та не судилося Марусі бути щасливою з ним. їхнє кохання закінчилося трагічно. Про це йдеться в пісні «Ой не ходи, Грицю».

З перших же рядків твору виникає передчуття чогось недоброго, бо в них звучить пересторога парубкові, щоб не думав гратися з дівочим серцем і не був легковажним. На думку поетеси, кожна дівчина стає чарівницею, коли хоче полонити душу коханого парубка. Та тільки «чари» різні: одна — від щирого, світлого почуття, а інші, темні, — від заздрості й ревнощів:

Котра дівчина чари добре знала,

Вона ж того Гриця та й причарувала.

Зраджена наречена, «дівчина чорнобривая», «чарівниченька справедливая», не змогла змиритися зі страшною образою і вирішила помститися парубкові за розтоптане кохання і занапащену дівочу долю:

У неділю рано зіллячко копала,

А у понеділок переполоскала,

Як прийшов вівторок — зілля ізварила,

У середу рано Гриця отруїла.

Жадоба помсти засліпила дівчину, яка навіть забула про християнські заповіді, щиросердне прощення і з люттю каже:

Нехай же Грицю двоїх не кохає!

Нехай він не буде ні тій, ні мені,

Нехай дістанеться сирій землині.

Мені здається, героїню цієї пісні можна тільки щиро пожаліти — і не через її нещасну любов, а через те, що вона, власноруч убивши коханого, згубила свою душу і навіть не відчуває каяття за смертний гріх:

Оце тобі, Грицю, я так ізробила,

Що через тебе мене мати била!

Оце тобі, Грицю, за теє заплата —

З чотирьох дощок темная хата...

Пісні Марусі Чурай є цікавим, оригінальним зразком української народнопісенної культури. Багато відомих письменників, серед яких Г. Квітка-Основ'яненко, І. Котляревський, Л. Боровиковський, С. Руданський, О. Кобилянська, В. Самійленко, Л. Костенко, використовуючи їх у своїй творчості. Значення пісенних творів «дівчини з легенди» гарно визначив М. Стельмах: «Три віки ходять пісні, приписувані Марусі Чурай, по нашій землі, три віки любові вже подаровано людям. А попереду — вічність, бо велика любов і велика творчість — невмирущі».