Науковці, відтворюючи історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців... І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир; у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави ві« встановив пріоритет загальнослов'янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?
Другою перлиною стало православ'я — і вже візантійські ієрархи борються проти «бісівських танців». Католицтво Польщі й Литви: за шістсот років воно розійшлося із православ'ям не лише в питанні персоніфікації Святого Духа, і ніяка Унія не може виправити становища. Руїна: «латинщики» й «схизматики» завзято рубають одні одних, уніатів та іудеїв. Російська імперія проголосила державною релігією православ'я — і смиренні святі отці не схильні терпіти й прощати. І тому іудеї, що не зреклися віри батьків, не можуть жити, де схочуть, а лише у «місцях осідлого проживання». І якийсь лютеранин Якуб Петерс та його дружина Анна, у дівоцтві Петрова, православна, могли бути засуджені на двадцять років каторги, якби віднесли хрестити свого сина Карла у кірху, а не у православну церкву. Та й сама Анна за таємний перехід до лютеранства поїхала б на каторгу — довічно. І їхали у Забайкалля, на Сахалін, дзвеніли кайданами інославні, язичники, старообрядці... За віру. За законом. За радянських часів до цієї ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Мабуть, з найдавніших часів існували канони краси, поняття моди. Вони були різні в різних народів і в різні часи, адже уявлення людей про красу завжди були і будуть різними. Поняття краси й моди народжувалися з багатьох чинників: місця і часу проживання людей, культури і моральних принципів. Моду можуть диктувати навіть релігія і політика.

Сьогодні майже в усьому світі люди вдягаються так, як їм заманеться. Те, що ще зовсім недавно було неприйнятним, сьогодні вважається модним. Візьмемо, наприклад, довжину спідниць або широке вподобання жінками різних видів брюк. А зачіски!? Століття тому волосся у жінки було чи не найголовнішою прикрасою, подарованою природою. Ніхто й уявити собі не міг жінку, волосся якої було б коротко підстрижене. А сьогодні рідко на вулиці можна зустріти дівчину чи жінку з довгим волоссям.

Чим же сьогодні керується мода? Чим керуються люди, коли обирають для себе той чи інший стиль чи то імідж, коли купують одяг та взуття?

Сьогодні ринок нашої країни досить різноманітний. Без труднощів кожна людина може підібрати щось для себе. Мабуть, ніколи в нашій країні не було такого розмаїття одягу та взуття. Це спричинено багатьма факторами. Але одними з основних є орієнтування на моду, що диктується відомими світовими кутюр'є, яку представляють люди з екрана, і орієнтування на комфортність, адже якими б оригінальним і красивими не були одяг і лзуття, вони не стануть користуватися попитом тривалий час, якщо будуть не досить зручними. Тому, ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Переді мною стоїть досить цікаве питання: що можна вважати українським ідеалом? І однозначної відповіді на нього бути не може.
Адже українці — дуже неоднорідна нація, до того ж, як говорили декілька років тому, «нас 48 мільйонів», а отже, у кожного може бути свій ідеал, не схожий на ідеал іншої людини. І кожен з нас має право стверджувати, що саме виплеканий ним образ може вважатися українським ідеалом. А ще врахуймо, що цей самий ідеал міг змінюватися протягом століть! І що ж тепер робити? Як знайти відповідь на питання?
А може, слід звернутися до тих джерел, в яких українці виливали свої прагнення, сподівання, надії — до фольклору та літератури, і пошукати ідеалу серед літературних образів?
Можливо, ідеалом виступає молода дівчина-українка, напрочуд гарна й чиста душею: очі — як терен, брови — мов шовкові шнурочки, щічки — як червоні рожі, вуста — наче червоні ягідки, довге шовкове волосся, чудове вбрання, ряд прикрас (корали, дукачі, намисто)... Дівчина скромна, працьовита, побожна, шаноблива.

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі... —

співається у пісні на слова С. Руданського. «Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Крім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця...» — так характеризує виборний Наталку — героїню п'єси І. Котляревського. А Маруся із повісті Г. Квітки-Осно ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Уявімо, що сьогодні 31 грудня... Незабаром прийде Новий рік, і я допомагаю батькам готуватися до нього. Кухня, ялинка, прибирання кімнат — у цих клопотах непомітно минає день, і я вирішую трошки відпочити.
Прокинувшись, нічого не можу збагнути: за вікном досить світлий присмерк, хоч уже має бути вечір, у хаті немає нікого, крім великого пухнастого кота, який здається таким старим, що дихнеш на нього — і впаде. Дивно, але він дуже схожий на мого Барсика — крихітне кошеня, якого мені вчора подарували. Здивована, одягаюсь і виходжу на вулицю. Щось дивне коїться навколо: наче це й рідне місто, однак якесь зовсім не таке. Знайомі будинки, магазини, все навколо сяє новорічними гірляндами, десь грає музика, однак дивне відчуття не залишає мене. І раптом бачу на вітрині великі літери: «Вітаємо з Новим 2024 роком!». Ой лишенько, невже я проспала 20 років?! Не можу в це повірити, однак розумію, що трапилось щось дуже дивне.
Іду тихенько вулицею. Навколо багато людей, всі посміхаються в очікуванні свята, щось купують, несуть ялинки і гомонять між собою... українською мовою. Навколо мене на вітринах крамниць, на рекламних плакатах вже немає такої набридливої англійської, скрізь написи тільки українською мовою!
Наближаюсь до річки, що протікає містом. Коло неї, як і завжди, багато рибалок. Мимоволі усміхаюсь: ну що можна спіймати серед великого міста? Хіба що купу сміття. Однак у рибалок вже повні відра великої риби, і вони знову опускають в ополонки свої вудки. А там, де силь ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Це Арнольд Шварценегер. Мабуть, така заява дуже старомодна — культ Голівуду скінчився років десять тому, і діти українських степів уже не мріють душу закласти за можливість хоч би одним оком подивитись на Каліфорнію, країну усмішок і апельсинів. Вдома цікавіше. 1, мабуть, зовсім не патріотично називати улюбленим актором американця австрійського походження, коли історія вітчизняних кіно й театру знає багатьох, талановитіших за старого Шварца. До того ж фільми я із задоволенням дивлюся російські, слухаю «Арію» і «Кіпєлова», найкращим артистом усіх часів і народів вважаю Володимира Висоцького і зневажаю попсу в усіх її проявах, навіть дуже якісну й дорогу. А все, що має лейбл «Made in USA», — це якісна й дорога попса. Принаймні, все сучасне, тому що Голівуд, як і вся культура в радіусі п'ятдесяти штатів, перебуває в глибокій творчій кризі. Багатомільйонні бюджети й професійна реклама не можуть приховати головне: сюжети й амплуа акторів не змінювалися вже понад двадцять років — і в країні виросло покоління, яке й не знає, що кіно може бути іншим. А блокбастери не вносять нічого нового і більш за все нагадують почесний кортеж на пишних похоронах.
Так, легко й почесно вихваляти своїх, особливо коли є за що. Наприклад, будь-кого з тих, хто працював у радянському кіно в часи його розквіту, в сімдесяті роки; бо люди ці геніальні всі до одного, і фільми для того технічного рівня чудові, але я належу до іншого покоління — і «довліє дневі злоба його». Можна вихваляти й сучасне російс ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Ой на Купала-Купалочка
Не виспалася Наталочка.
Погнала бички, дрімаючи,
На кілки ніжки збиваючи.
Народна пісня

В Україні життя хлібороба мало неписаний розпорядок. Календарні обряди відповідали його корінним прагненням: забезпечити щастя родини, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вилинути на нього. Довгі століття через свята й обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Одним з таких свят було свято Івана Купала. Під час його святкування селяни проявляли свої почуття, таланти, здібності»

Назва свята походить від народного наймення Іоанна Хрестителя. Його вшануванням православна церква намагалася викоренити: язичницькі звичаї, подолати дохристиянські традиції. Первісно Купалою, очевидно, називали ляльку, яму купали-топили у воді, заривали в землю, спалювали. Відзначалося свято у період підготовки до збору врожаю.

Як же хлібороби відзначали Івана Купала? Його святкувала переважно молодь. Напередодні парубки розкладали; великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер тощо. Завалити купальські вогні доручали старим людям, які лавинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом навий вогонь. Відомим є обряд стрибання через вогонь: народ вірив, що стрибнувши через полум'я, можна дізнатися, яким буде шлюб, позбутися хвороб, злих чарів, безплідності. Як бачимо, купальське багаття,, на думку селян, мало магічну силу.

Ц ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Навіщо людині дається совість? Допомагає вона чи заважає жити в цьому складному, суперечливому світі?

Здавалося б, совість — не хвороба, не пухлина, вона не має ніякої матеріалізованої форми, лише почуття, щось абстрактне, про що можна забути. Аж ні, мабуть, це почуття належить до тих, які, з'явившись одного разу, вже не залишають людину, не дають їй спати, їсти, займатись якимись своїми справами. Якщо людину мучить совість, вона забуває спокій, не знаходить собі місця, втрачає апетит та інтерес до всього оточуючого. Так, совість — це.страшна сила, але якщо вона так заважає жити, так мучить людину, то це щось погане, чого треба позбавлятися, від чого треба лікувати? Та ні, не все так просто: людина з чистою совістю, яка не вчинила нічого поганого, нікому не нашкодила ані словом, ані дією, почуває себе спокійно і щасливо. її совість — це її охоронець від усього брудного, поганого, того, що не може прикрасити людину.

Ані лікарі, ані вчені не знайшли і, я думаю, що так і не знайдуть способу позбавлення людини від мук совісті, хіба що примусити людину забути минуле, а разом з ним і причину цієї дивної «хвороби». Та я гадаю, є один простий та одночасно дуже складний спосіб лікування — необхідно спробувати виправити свої помисли, щиро розкаятися у своїх провинах та спокутувати вину. Проте не всім це вдається: одним не дозволяє так звана гордість, хоча, на мою думку, це вже не гордість, а пиха, інші не можуть отримати пробачення, а хтось наробив такого, що вороття на ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Чим є для людини щастя? Для деяких — це великі гроші, для інших — це досягнення великої мети. Часто щаслива людина егоїстична, бо, створюючи світ, Господь перш за все наділив її любов'ю до себе. Сподівався, мабуть, на те, що, поважаючи себе, людина навчиться любити та оберігати інших. Але бажання людини самій бути щасливою часто перемагає всі інші почуття.
Ми не змогли оцінити те, що подарувало небо. Не змогли зрозуміти і того, що ніколи не можна втамувати ненаситного бажання щастя, бо жодна людина, яка вчиняє егоїстично, не може бути повністю щасливою. Отак ми й розбіглися у пошуках «бездоганного», «чистого» щастя. Того великого жаданого відчуття, коли все дозволено, коли весь світ належить тобі, коли здається, що безхмарна лінія життєвого обрію ніколи не затьмариться.
Це біла Сторінка нашого життя, коли все добре, і ніщо, здається, не може перешкодити цьому. А ось чорна сторінка — і наше життя, наше щастя котяться до прірви. Що далі? Невже схилити голову? Ні! Ходімо знову до того омріяного щастя, адже жити бажає кожна людина, і кожна сподівається на краще. Коли ж ми знов здобудемо його, то раптом прийде думка: а чому ж мені довелось шукати його вдруге? І розуміємо, що все-таки не в грошах було те щастя, а в любові до рідних нам людей. Одразу позаду залишаються всі неприємні спогади. Стає соромно за те, як поводився з рідними, з найдорожчими друзями, вважаючи своє життя безхмарним.
«У щастя людського два рівних є крила...» — сказав відомий український поет Максим ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Людина» — багатозначне слово. Воно позначає одну з істот на землі і водночас має піднесене значення всього загалу якостей і почуттів, які повинна мати в собі ця істота. У такому випадку де слово пишуть з великої букви — Людина...
Що ж потрібно кожному з нас для того, щоб іменуватися Людиною? Одні скажуть — бути порядним і добрим, інші — мати купу грошей, треті дадуть відповідь: «Що потрібно? Нічого! Я маю руки, пересуваюся на двох ногах, значить, я і так людина. А з великої букви чи з малої — неважливо. Яка різниця?» Відполімо: різниця дуже велика. Пересуваються, вживають їжу, сплять всі живі істоти на Землі, але вони не можуть називатися людьми. Від тварин нас відрізняють не лише анатомічні ознаки, навіть не розвинений інтелект. Нас відрізняє людяність.
Для того, щоб вважати себе людяними, ми повинні бути добрими, чесними, справедливими. Однак головне — любов до ближнього свого. Всі ми чули, що потрібно до інших ставитися так, як хотів би, щоб ставились до тебе. Це означає, що на жодну хвилину не можна забувати: поряд з тобою є люди, яким, можливо, потрібна допомога, потрібне співчуття. Хто знає, може, співчуття чекають саме від вас? І саме від вас сподіваються отримати необхідну допомогу? Подумайте, перш ніж відвертатися; ви теж бували у ситуаціях, коли добра порада, ласкавий погляд були так необхідні! Так чому ж багато хто з нас забуває про це?
Розповідають, що іноді, коли на кішку нападають собаки, інші кішки починають захищати її, кидаючись у бій з суперником ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Уроки бувають різні: цікаві і не дуже, нудні (буває й таке) і не дуже.



Я спробую розповісти про урок, який запам'ятався на все життя. Як говорять педагоги, за методикою — це урок-вертеп. Що це таке? Уявіть собі, що в клас заходить ціла ватага колядників, наряджених у костюми (тут були і Коза, і Чортеня, і Меланка — хлопець, переодягнений дівчинкою). Інші колядники — в українських національних костюмах. І ось вони співають: "Ой, чи є, чи нема пан-господар вдома...".



Цей урок був присвячений зимовим святам і обрядам. "Господиня" розповіла про виникнення вертепу на Україні, про язичницьке походження обрядовості, про сучасне тлумачення свят — Різдва, старого Нового року, Водохрещі. Обряди ж, які супроводжували ці свята, були продемонстровані учнями. Це були колядки і щедрівки, посівалки, всілякі магічні ворожіння. Учні співали, танцювали, загадували загадки. Гостей пригощали обрядовими стравами: кутею, узваром, варениками.



Цей урок запам'ятався мені на все життя. А у вас було щось таке цікаве, що не забувається?Завантаж свої файли на сайт

Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.



Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів.



Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос.



І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду. Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним.



Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ.



Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко:



Та де б не ходив я в далекій дорозі,

... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Легенда розповідає, що квітне папороть тільки одну мить опівночі на Івана Купала. Маючи цю квітку, можна відшукати всі скарби, як би глибоко під землею вони не знаходилися. Правда, знайти у лісі таку квітку набагато важче, ніж самі скарби.



За розповідями, опівночі із широких листків папороті несподівано з'являється пуп'янок, який на очах починає зростати і підніматися вгору, а потім з нього з'являється червоно-вогненна квітка, така яскрава, що боляче дивитися. У цю мить треба квітку зірвати. Але людині дуже рідко вдається це зробити. Нечиста сила не хоче допустити її до чудової квітки, яка має дорогоцінні властивості. Під час квітування папороті начебто чути якісь голоси та гуки (це нечиста сила так лякає людей, щоб не втратити чарівну квітку).



Хто ж розшукає квітку папороті і заволодіє нею, той набуде неабиякої влади над усіма. Він знатиме, де заховані скарби у різні скарбівниці, якими б замками вони не були замкнені, він може зайти як господар, бо двері самі розчиняться перед ним — треба тільки прикласти цю чудесну квітку. І взагалі, немає нічого неможливого для володаря цієї квітки. Таку вона має силу і владу.



Саме тому було багато бажаючих розшукати квітку папороті. Небагатьом пощастило здійснити свою мрію, тому вважають, що папороть взагалі не має цвіту. Але я вірю, що ця легенда має життєві реальні корені. Спробуйте і ви пошукати цю магічну квітку. Може, вона принесе вам щастя. Хай щастить!Завантаж свої файли на сайт

У календарі кожного народу багато свят — урочистих днів, присвячених видатним подіям або пам'яті людей. У ці дні люди від Малого до великого прикрашають вулиці, будинки, наряджаються, готують смачні страви, грають, розважаються. Найцікавіше у цей день — обряди, казкові чарівні дійства, в яких беруть участь і дорослі, і діти. Кожен ніби перетворюється в актора, митця, який виконує встановлені народними звичаями дії, говорить казкові слова, танцює та співає, по-особливому розповідає про зміст свята.



Одне з найдавніших найпопулярніших календарних свят, яке в Україні відзначається ще з кінця ХІV століття — Щедрий вечір. Святкували його останнього дня старого і в перший день нового року.



На Щедрий вечір готували багатий святковий стіл, який символізував щастя, добро, багатий врожай нового року. У новорічних святах традиційно брали участь ряжені, що змінювали свою зовнішність за допомогою незвичайного одягу або масок. Вони ставили веселі театралізовані дійства, наприклад, "Козу". Парубок одягався у вивернутий кожух, а зверху чіпляв дерев'яну голову тварини. Танок, який він виконував, символізував замирання та воскресіння природи, тобто циклічний коловорот часу й прихід нового року. Він супроводжувався піснею:



Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає, Де коза — ногою, там жито — копою, Де коза — рогом, там жито — стогом.



Спочатку танець Кози мав магічну функцію, а згодом перетворився на народну гуморист ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

З давніх-давен у народі існували правила, згідно з якими в помешканні суворо заборонялося сваритися. Наприклад, не можна було сваритися біля порога, бо під ним, вважалося, перебувають духи предків, що оберігають родину. Якщо потурбувати їх сваркою, то вони образяться і принесуть нещастя.



Заборонялося сваритися біля вікна, оскільки вважалося, що на вікні перебувають охоронці-ангели, які пильнують дім, дитину. Вони бояться лайки, якщо її чують, тікають, залишивши дім напризволяще.



Не годилося сваритися й біля печі, особливо, коли в ній горів вогонь. Піч вважалася уособленням сімейного добробуту й охоронцем родинних таємниць. "Що за піччю діє, то він знає", — говорили про людину, яка була добре обізнана з чиїмись родинними справами. Народ вірив: якщо шанувати піч, то вона дасть силу, достаток, здоров'я. Негідна ж поведінка в хаті, сварки могли осквернити піч. Ось чому жінка, якщо було сказано щось недобре, промовляла: "Шануючи сонечко святе і піч...", а зачинаючи розмову про щось неприємне, промовляла: "Не при печі згадуючи..." Закликаючи когось до порядку, казали: "Мовчи, бо піч в хаті", а чоловік, утримуючись від лайки, вигукував: "Сказав би, та піч в хаті!"



Таким чином, у помешканні фактично не залишалося місця для сварки. Це дисциплінувало людей, не дозволяло їм вирішувати свої взаємини з близькими людьми конфліктним шляхом.



Дім — це цілий світ, маленька незалежна держава зі своїми законами, традиціями, яких нео ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Сум. Умані (на Черкащині) дендрологічний заповідник. Створено його на замовлення графа Ф. Потоцького і названо так на честь його вродливої дружини Софії. Десятки тисяч кріпаків працювали на будівництві цієї визначної пам'ятки українського садово-паркового мистецтва.



Чим же вона така визначна? Чому ще й зараз їдуть туди люди, щоб подивитись на диво, створене людськими руками?



Будувалась "Софіївка" двісті років тому: у 1796 — 1800 роки. Кріпаки рили канали, штучні озера, глибокі гроти. А потім насаджували дерева.



Я не була в Умані, не бачила "Софіївки", але читала про неї і тому дуже хочу там побувати. Хочу побачити вхідні ворота парку, гроти Венери та Діани, Критський лабіринт, рожевий павільйон на острові кохання. Є там ще Амстердамський шлюз, Китайська альтанка, Мертве озеро.



Я бачила різнокольорові листівки із зображенням цього заповідника. На художньому фото — численні скульптури за античними сюжетами. Там є статуя Еврипіда, якій уже 500 років!



Але на фото не побачиш фонтанів, водоспадів, шлюзів... Має "Софіївка" навіть свою підземну річку Стікс ".



І все це побудовано руками кріпаків!



Як розповіли мені книжки, у 1831 році цар Микола 1 відібрав парк у Потоцького і передав його у власність своєї дружини. Відтоді парк називався "Царициним садом".



У "Софіївці" росте понад 400 видів кущів та дерев, серед яких є рідкісні (тюльпанне дерево, болотяний кип ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Ні робота, ні життя, ні весілля — ніщо на світі не обходиться без хліба. Він дорожчий за золото, сильніший за все.



З давнини зберігся звичай "хлібувати" — обсипати зерном молодих, новонароджених. На день Нового року дітвора ходила по хатах і "посипала", промовляючи: "На щастя, на здоров'я, на Новий рік".



Хліб таїть у собі тепло серця і душі, тепло сонця. І ставлення до нього має бути теплим. Бо кинуте в землю зерно стає колосом, що наливається соками-землі та сонця, і потім радує врожаєм.



Людство знає жахливі роки без хліба, коли вимирали цілі міста і села. І жодній війні не снилося таке спустошення.



Знати ціну хлібові — це моральне завдання для кожного. Бо хліб і життя — це нероздільні поняття.



Хлібом багата наша Україна. Хлібом повинні бути багаті душі людські. Бо хліб — то основа основ життя кожної людини.


Завантаж свої файли на сайт

Біля входу до саду імені Т.Г. Шевченка у Харкові височіє велична постать Кобзаря. Навколо пам'ятника — розкішна клумба з яскравими квітами, серед яких любі серцю Тараса чорнобривці та мальви.



Монумент було споруджено у 1935 році скульптором М.Г. Манізером та архітектором 1.Г. Лангбардом — натхненними трудівниками на ниві нашої культури. Руками цих майстрів було створено цілу галерею образів, але особливе місце посідає образ народного поета Тараса Шевченка.



Будучи сином кріпака, справжній геній українського народу піднісся до найвищих щаблів людської культури. Доля не шкодувала йому страждань, але й щедро наділила талантом.



Бронзова статуя поета висотою в п'ять з половиною метрів установлена на тригранному пілоні з полірованого чорного лабрадориту. Пілон оточують шістнадцять фігур, що символізують наростання визвольної боротьби народу за свободу. Серед них є й змучені тяжкою працею кріпаки, і мужні гайдамаки. Загальна висота монумента сягає шістнадцяти з половиною метрів.



Скульптура, створена руками справжніх майстрів, прикрашає одну з центральних вулиць Харкова і допомагає глибше збагнути значення діянь Великого Кобзаря. Недарма ж цей пам'ятник вважається одним з кращих серед усіх існуючих монументів Т.Г. Шевченку.


Завантаж свої файли на сайт

"Людина" — таке знайоме слово. Як часто ми Чуємо: "Ось народилася ще одна людина", "Він буде великою людиною", "Оце так людина!" і не замислюємося, що ж насправді криється за цими виразами.



Хтось сказав: "Новонароджений схожий на чистий аркуш паперу". Він ніякий — ні гарний, ні поганий. Але ось питання: звідки ж беруться негідники, з кого виростають благородні люди? І чи всі мають право називатися людиною?



Я вважаю, що людина сама формує свою особистість. І найвищих форм підлості, так само як і благородства, людина може досягти сама саме тому, що вона людина. І їй самій необхідно обрати свій життєвий шлях. Тільки треба пам'ятати, що, на відміну від написаного на аркуші чистого паперу, вчинки людини не можна просто викреслити чи виправити.



Ми говоримо "зла людина" і "добра людина". Отже, всі — люди? Але ж ні, існує ще таке слово, як "людяність". І вже зла людина ніяк не може бути гуманною. А гуманність — це і щирість, і чесність, і порядність, і вихованість. Людина, що має такі риси, поєднує в собі духовне багатство, високу моральність і виявляє себе як неповторна індивідуальність.



Тож з погляду біології всі ми можемо називатися людьми. А от чи кожен гідний називатися людиною з погляду моралі?



Над цим запитанням повинен замислитися кожен.Завантаж свої файли на сайт

Кожен з нас на власному досвіді знає, як приємно мати справу з людиною веселою, дотепною, здатною бачити смішне навіть у серйозному, ставитися з гумором до власних невдач. Існує навіть Орден Посмішки, який присуджують діти письменникам, чиї твори вчать життєрадісності, бадьорості духу.



Сміятися, звичайно ж, корисно (але не на уроках під час пояснення нового матеріалу вчителем), сміх допомагає краще за будь-який засіб налагодженню стосунків між людьми. Сміх, викликаний вдалим жартом, свідчить про інтелігентність людини. Адже зрозуміти розумний дотеп, посміятися з нього вміє далеко не кожний. Про таку людину кажуть: у нього немає почуття гумору. І це сприймається оточуючими як серйозний недолік, рівнозначний, може, низькому інтелектуальному рівню. Адже почуття гумору — одне із складових розуму.



Допоможуть нам розвинути це корисне і таке необхідне в житті почуття гумору твори І. Нечуя-Левицького, Остапа Вишні, Віктора Лагози — справжніх майстрів гострого пера.Завантаж свої файли на сайт

Наша країна — це мелодійна мова і сумна пісня. Сумна, бо багато довелося пережити народові, але не втрачали і не втрачають оптимізму справжні сини і дочки України.



Ми маємо всі підстави пишатися своєю славетною історією. Бо мали легендарних героїв, мужньо боролися з безкінечними нашестями чужинців на рідну землю. Відроджувалися з пожарищ і руїн, плекаючи та несучи далі незгасимий вільний дух народу.



В українців нелегка, але дуже давня історія. Адже ще шість тисяч років тому починалася Україна з трипільської культури і потім поступово формувалась державність. І не вина, а трагедія українців втому, що постійно хтось намагався знищити зачатки їхньої держави. А нашим славним воїнам доводилося постійно боротися, своєю кров'ю поливати свою ж землю. І це при тому, що українці за характером народ миролюбний, працьовитий.



Сталінські репресії та голодомори важким тягарем лягли на плечі на-роду. Але і в ті важкі часи звучало пломенисте слово патріотів своєї землі. Ніщо не могло його зламати!



Тому так важко бачити сьогодні байдужість людей. Дійсно, на шляху розвитку молодої держави дуже багато труднощів. Але їх можна подолати тільки разом. В єдності наша сила!Завантаж свої файли на сайт

Мова — це засіб спілкування між людьми. Без неї не може розвиватися культура, наука, техніка, неможливі будь-які зв'язки між окремими людьми, людськими колективами, між країнами. Завдяки багатій яскравій мові художньої літератури ми уявляємо те, чого ніколи не бачили і, може, не побачимо: далекі країни, їхню природу, життя та побут інших народів, героїчне минуле нашого народу і навіть майбутнє.



Звідки ж узялася в людей ця чудесна здатність говорити? Коли і як виникла людська мова?



Мова з'явилася тоді, коли виникло людське суспільство. Перша людина відрізнялася від своїх предків — мавполюдей тим, що вона вміла виготовляти знаряддя праці. Тому кажуть: праця створила людину. У процесі трудової діяльності у людей виникла потреба у спілкуванні. Адже боротьба за життя для первісних людей була дуже важкою. Вони могли долати всілякі труднощі лише колективно. Потреба діяти спільно за тяжких умов існування, ділитися трудовим досвідом, сказати, порадити, попросити щось під час праці сприяло виникненню мови.



Звичайно, мова первісних людей була дуже примітивною, але за розвитком суспільства вона вдосконалювалась, збагачувалась.



Мова — це історія народу. Всі попередні покоління від найдавніших часів залишили в мові свої глибокі сліди.



Мова — це пам'ять народу. Але майбутнє виростає з минулого. Всі матеріальні і духовні цінності — гідростанції, будови, наукові відкриття, мистецькі твори тощо — ми створюємо й від ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Батьківська хата... Вона завжди є світом наших предків, які в ній народжувалися, робили перші кроки, вивчали перші букви, нарешті, з неї пішли різними шляхами здобувати щастя.



Кожна українська господиня дбайливо доглядала своє житло. "Без господаря двір, без господині хата плаче", — говорить народне прислів'я.



В Україні хати незвичайні. Чисті, вибілені, розмальовані кольоровою глиною, оздоблені витинанками, уквітчані пахучими травами.



У інтер'єрі хати, в усій організації внутрішнього її простору відбиваються багаточисленні українські народні традиції, символи, життєві правила, звичаї й обряди. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ.



Українська хата — оригінальний витвір народу, самобутнє явище в історії архітектури. До житлового приміщення — власне хати — добудовують сіни з коморою або й другу хату через сіни. Фасад завжди має видовжену форму стін і високий дах. Враження низької тяготіючої до горизонталі стіни підсилюється ще й тим, що хата має великий винос даху, який приховує верхню частину стіни. При будівництві народні майстри завжди тяжіли до симетрії, до певних ритмів і пропорцій.



Велике значення мають світлотіньові властивості. Освітлена сонцем хата дає мальовничу тру світлої, темної і сірої площин.



Зруб хати в лісових і гірських районах відкритий. Рівні кінці зрубу без всякої спеціальної обробки демонструють прекрасну фактуру стін, їхню ваг ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Нещодавно я подивилася фільм "Василівський острів", і він мене дуже вразив. Спочатку він видався мені якимось нудним. Йшлося про людей, що вже багато років жили в комунальній квартирі на Василівському острові у Санкт-Петербурзі.

У квартирі мешкали декілька родин. Три з них — дуже давно: вони чи їхні рідні жили тут ще до Великої Вітчизняної війни, а одна, грузинська сім'я — лише декілька років. Фільм починається з того, що всі мешканці квартири зібралися за поминальним столом, поховавши одну зі своїх сусідок.

Тут постає питання: кому ж дістанеться кімната, що звільнилася? І розгортається справжня "детективна" історія. Мешканці квартири намагаються якось розвідати, чи залишила небіжчиця заповіт. Ситуація не дуже гарна, та й поведінку сусідів навряд чи можна назвати інтелігентною. А тут ще й приїхала звідкись сестра померлої, яку теж вже не чекали побачити серед живих, та ще й захотіла поселити в цю кімнату свою онуку. Плани сусідів несподівано було порушено... Та не це найсуттєвіше. Не залишає байдужим історія життя цих родин.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, й усі чоловіки пішли на фронт, у квартирі залишилися лише жінки з малими дітьми та старі. Дві молодиці (в однієї двоє дівчаток, у другої на руках — троє малих) по-сусідськи товаришували між собою. їхні діти гралися разом. А тут війна, евакуюватися не встигли, опинилися у блокаді. Люта зима, голод — страшні то були часи... Про блокаду Ленінграда, мені здається, ще й десятої частки не розказано. ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У кожного своя мрія. Хтось мріє познайомитись із "класним" хлопцем, хтось — отримати у подарунок на день народження ноутбук, хтось — вступити до певного вузу, щоб опанувати улюблену професію. У мене теж є заповітна мрія — я хочу розшукати свою маму. Річ у тім, що я все своє життя прожила у дитбудинку — спочатку в одному, потім в іншому. У мене там багато друзів, але свого куточка, де я змогла б побути наодинці, рідного дому так і не було. А мені так хотілося, щоб мама розповіла мені на ніч казку чи проспівала колискову. Та й зараз, коли я майже доросла, мені однаково не вистачає мами. Так іноді хочеться "пошепотітися" з кимось із дорослих про своє, потаємне...

Отже, я вирішила будь-що розшукати свою маму. У дитбудинку мені сказали, що, за документами, вона залишила мене ще в пологовому будинку. Що ж сталося? Може, їй було важко через те, що вона залишилася сама? Я не ображаюся на маму, у житті буває всяке... Що б там не було, а я її люблю, бо вона ж найрідніша для мене людина. То ж мама...

Соцпрацівники дали мені адресу: це один із районних центрів. Найближчої неділі я вирушила туди. Прихопила невеличкий букетик конвалій — мої улюблені квіти. Яка вона буде, моя перша зустріч із мамою? Я так хвилююсь!

За годину автобус вже прибув на місце. Запитую у людей, як розшукати потрібну вулицю. Потім іду нею роззираючись. Серце аж калатає. Аж ось і той двір. Хвилинку стою, роздумуючи, потім рішуче стукаю у ворота. Загарчав собака, почулися чиїсь кроки. Розчинили ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Історія — то страшна штука. Особливо історія XX століття. Чого тільки не пережив наш народ за цей час — революції, війни, голодомор, братовбивство...

Хочу розповісти про свою родину, бо історія нашої країни майже цілком вмістилася в історії нашого роду. Чому? Зараз зрозумієте.

Найперше хочу сказати, що в нашій родині упродовж багатьох років навчилися, я вважаю, найголовнішого — толерантності. Інакше жити разом ми просто не змогли б. І є для цього причини.

Дід моєї матері був козаком, вірив у Бога і служив цареві, загинув у громадянську війну. Моя прабабуся рано залишилася вдовою з трьома дітьми на руках. Важко їй довелося. її рідна сестра була ігуменею жіночого монастиря, за радянської влади п'ятнадцять років відбула у в'язниці та на засланні. Як звільнилася, то прийшла до своєї сестри, так вони і жили разом. Мама пам'ятає свою двоюрідну бабусю, вона була тихою, скромною, лагідною жінкою.

Дід мого батька був революціонером, свято вірив в ідеали революції, воював на боці червоних у громадянську. Син його, тобто мій рідний дід, став льотчиком, воював, дослужився до майора авіації, мав численні нагороди. Його рідний брат під час війни і після неї служив у тих структурах, про які зараз кажуть, що вони були катами народу... А сестра стала хірургом і під час війни врятувала життя багатьом пораненим.

Як складно все переплелося... Є в нашій родині священики й науковці, робітники й військові, навіть один актор є, щоправда, місцевого театру. Та н ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У мене був друг. Так, був... Сьогодні спогади про нашу дружбу перетворилися на суцільний біль. Та рана кровоточить, і вона, мабуть, ніколи не зцілиться.

А почалося все два роки тому. Ми навчалися в одному класі, спілкувалися, але не звертали одне на одного уваги. Та одного разу ми зібралися усім класом відсвяткувати Новий рік. І саме тоді ми потоваришували — я і мій хлопець. Він грав на гітарі, я співала, і разом у нас якось добре виходило, усі це помітили. Якась ниточка простяглася між нами чи місточок проліг...

Відтоді ми завжди були разом: зустрічалися на шляху до школи і йшли разом, поверталися після уроків удвох, гуляли парком, ходили в кіно, навіть уроки робили разом. Нам було добре удвох, ми були щасливі і розуміли одне одного з одного лиш погляду. Я вперше відчула, що таке мати поряд людину, якій цілком довіряєш. Ми разом мріяли про майбутнє, про те, до яких вишів подамо документи, яку професію обере кожен із нас. У тому майбутньому ми бачили себе теж разом. Навіть однокласники вважали нас ідеальною парою і ніхто не мав сумніву, що після закінчення школи ми обов'язково одружимося. Та сталося щось неймовірне...

Після Нового року до нашого класу прийшла нова дівчина. Усі хлопці одразу звернули на неї увагу. І не дивно — вона була гарна: висока на зріст білявка, з довгим волоссям, модно вдягнена, в неї була приємна посмішка, вона добре навчалася, майстерно володіла комп'ютером, досконало знала англійську (її батьки часто працювали за кордоном). Ді ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Це дуже важливе питання. Адже майже кожному з нас доведеться будувати свою сім'ю. І хочеться, щоб вона була щасливою. Але яка вона, щаслива сім'я? Хтось вважає, що щасливою можна назвати сім'ю, в якій немає проблем — всі одне одного люблять, поважають, працюють, навчаються. Звичайно, без взаємної поваги годі й говорити про щасливу сім'ю. А щодо проблем, то я вважаю, що без них у жодній сім'ї не обходиться.

Розповім про родину моєї подруги. Саме цю сім'ю я вважаю щасливою. Та й вони такої самої думки. Хоча проблем там — тільки встигай розв'язувати.

Раптом захворіла мама моєї подруги. їй робили складну операцію. Подруга приходила в школу наче не своя, навіть з лиця спала. Я, як могла, намагалася її підтримати. Вони по черзі ходили в лікарню: тато, брат, бабуся. Мама лежала в лікарні, мабуть, цілий місяць. Треба було і приготувати їсти, й поприбирати, ще й молодшого братика в дитсадок завести. Усе вони витримали, все робили для того, щоб мама одужала. Нарешті маму виписали з лікарні і, коли вона прийшла додому, влаштували справжнє свято.

Наступного року лове лихо — чотирнадцятирічний брат моєї подруги почав прогулювати уроки, десь тинявся, пропадав вечорами, з дому почали зникати гроші. Батькам серце краялося, та й подруга моя дуже хвилювалася. Почали ми удвох із нею його розшукувати. З'ясувалося, що він потрапив у погану компанію — пиво, сигарети з наркотиками, якась страшна музика, — дурман, та й годі. Ото вже було лихо так лихо... Скільки зусиль доклал ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Харків... Моє рідне місто. Я тут народилася, тут минуло моє дитинство, тут я вперше пішла до школи, із цим містом я пов'язую своє подальше життя. У Харкові дуже багато цікавого — це й оперний театр, зоопарк, художній музей, канатна дорога. Але не про них моя розповідь. Центр міста, як на мене, запам'ятовується передусім храмами — їх тут дуже багато. У самому серці Харкова аж три церкви на честь Божої Матері — Успіння, Покровський чоловічий монастир, Благовіщення. Кварталом нижче стоїть церква на честь Святої Трійці.

Найдавнішим храмом Харкова є церква Успіння Божої Матері. Уперше в писемних джерелах про неї згадується 1658 року, а побудована вона була роком раніше. Це був спочатку дерев'яний храм. Тут навіть ікон на дереві не було, використовували паперові, не вистачало книг для богослужіння. Парафіяни писали прохання до царя Олексія Михайловича про допомогу храму. І той неодноразово виділяв кошти для храму, надсилав книги для богослужіння й ікони.

Згодом дерев'яну церкву замінили на кам'яну. Новий храм побудували у вигляді хреста, він мав п'ять маківок.

1733 року церква постраждала від пожежі. Довелося її заново відбудовувати. Храм будувався на пожертви містян. Збереглися навіть імена найактивніших збирачів пожертв. Майже 50 років йшла відбудова. Іконостас у тому храмі було виконано з липового дерева. Вважають, що ескіз для нього зробив сам Бартоломео Франческо Растреллі.

На початку XIX століття було вирішено побудувати поряд із храмом дзвіниц ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Мабуть, у кожного з нас бувають у житті важкі моменти. З другом посварився, з батьками не можеш знайти спільну мову, у школі не все гаразд і, взагалі, життя іде шкереберть. Буває... У такі хвилини, щоб заспокоїтись, хтось слухає музику, хтось вже вкотре дивиться улюблений фільм чи хапається за книжку, щоб хоч якось відволіктись від тяжких думок. Можна, звичайно, і валер'янових крапель собі накапати... Я ж намагаюся побути на природі: іду в парк, їду на річку чи в ліс.

Немає нічого прекраснішого за прогулянку осіннім парком. Ідеш собі, шурхотиш опалим листям, тиша навкруги... Той шелест огортає душу, заспокоює. Зупиняюся. Наче все завмерло. Та ні. Ось вітер гойднув дерева, і вони, наче руки, простягли одне до одного гілки. І знову тиша... Ледь чутно прошурхотіла мишка під листям, білочка стрибнула з гілки на гілку — горішок впустила. Аж дзвенить у вухах... І раптом різке вороняче "Кар-р-р" крає ту тишу. Аж здригнулася. "Де ти взялася?" — радісно провела її поглядом.

Якщо уважно поспостерігати, можна побачити як жовтий листочок відривається від гілки і плавно, тихесенько, ледь погойдуючись, падає. Потім другий, третій... Вкривається земля листям, готується до зими.

Узимку — свої радощі. Якщо надворі мороз — ідеш собі, "похрумуєш" сніжком, весело він рипить під ногами. А дерева вкриті інеєм і стоять білі-білі, наче наречені, що зібралися під вінець. Довкола, як у казці. Куди й подівся той поганий настрій! Усі негаразди здаються такими незначними, надумани ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Письменників, творчістю яких я захоплююсь, багато. Із світової літератури це Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Камю, Е. М. Ремарк, серед поетів, звичайно, О. Пушкін, А. Ахматова, П. Верлен. Про світову літературу можна багато говорити. Та звернімося до нашої, української. Із захопленням читаю О. Гончара, О. Довженка, сподобався мені твір І. Багряного "Тигролови", защеміло серце, коли читала "Марію" У. Самчука. Серед наших українських поетів мої улюблені - Леся Українка, Олександр Олесь та Ліна Костенко. Творчість саме цих поетів мені до душі, особливо відгукується серце на вірші Ліни Костенко.

Та з усієї української літератури із найбільшим задоволенням я читаю Остапа Вишню. Майже щодня його оповідання я перечитую, особливо коли хочу позбавитися поганого настрою. Гумор в його творах добрий і не простий - із натяком, повчальний. Я захоплююсь оптимізмом Остапа Вишні. Моє захоплення посилилось після того, як я прочитала його біографію. Цькування наприкінці 1920-х, арешт у 1933-му, вирок — розстріл, який потім замінили на 10 років таборів... Усе це він пройшов і витримав, хоча й був період тяжкої депресії. І Остап Вишня не втратив гумору, а продовжив писати у своєму жанрі.

Читаю твори Остапа Вишні і насолоджуюся. Яка мова! Так і лине тобі в душу, зігріває серце оте рідне українське слово. Його "Зенітку" та "Мисливські усмішки" повік не забудеш. Дотепний гумор, любов до природи й до всього, що нас оточує, просто зачаровує. Остап Вишня полюбляв ходити на полювання. Та ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Ось уже й випускний. Школа лишилась позаду. А далі — доросле життя. Проте шкільні роки, мабуть, залишаться в нашій пам'яті як щось світле і добре, адже в цей час ми, росли, мужніли й здобували середню освіту.

Кожен із нас за шкільний вік зустрів багато вчителів. Одних ми згадуємо з повагою і вдячністю, когось ледь пригадуємо когось згадуємо із болем у серці й гіркотою в душі. Пам'ятаю такий випадок, Був урок хімії, який вела наш класний керівник. З вікна видно було шкільне подвір'я. Аж раптом вчителька сказала: "І чого він ото сюди йде? Хто на нього тут чекає?" На наш запитальний погляд вона відповіла: "Це торішній випускник, ледве витягли йому атестат на трійки". Мене так боляче вразили ці слова. "Хіба до школи мають право приходити лише відмінники?" — подумала я. — А інші не варті уваги, чи то вже другосортні люди?" І так мені гірко стало, хоча я навчалась на відмінно.

Та це, мабуть, виняток. Назавжди в моєму серці залишиться добра пам'ять про інших вчителів — фізики, математики, мови й літератури. Вони навчали нас не тільки своїх предметів, вони навчали нас життя: з повагою ставитись до інших, бути уважними, чуйними до людей, вміти мислити.

Найріднішою для всіх нас залишиться наша перша вчителька — Марія Ігорівна. Це вона навчила нас правильно сидіти за партою, виводити перші літери, читати. Це з нею ми вчилися вирізати з паперу різні фігурки й наклеювати їх, щоб вийшла аплікація, вишивати серветки, садити квіти. Разом з нею ми йшли в похід у кінці ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Українське слово... Ніжне і ласкаве, міцне і жорстоке. Воно прийшло до нас крізь століття, щоб розраджувати, втішати, зігрівати душу, збурювати, вчити небайдужості до інших, піднімати на боротьбу, відстоювати свою самобутність та незалежність.

Серед найяскравіших імен на українському літературному небосхилі мені найближчі імена покоління шістдесятників. Серед них такі, як, наприклад, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус. Це була надзвичайно яскраво обдарована молодь. У своїх поетичних творах вона таврувала пропаганду класової ненависті, підносила загальнолюдські ідеали, зверталася до традицій власного пригнобленого народу, його напівзабутої історії, боролася з русифікацією. Сміливо та дзвінко лунають рядки видатного українського письменника Василя Симоненка:



Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!



А хто ще з поетів так збентежить, схвилює душу, як бентежить її своєю прекрасною поезією Ліна Костенко?



Трагічна мово! Вже тобі труну

не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень — не з ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Кажуть, що доля людини в руках самої людини. Ніхто не зможе змінити її життя, окрім неї самої. Та чи дійсно це так, чи достатньо одного лише бажання? Особисто я вважаю, що людина справді може власноруч змінювати свою долю. Перш за все кожна людина має працювати, насамперед над собою. Бо ледарювання та слабодухість призводить до занепаду, до духовної деградації особистості. Праця ж тільки вдосконалює людину, робить її кращою. Також варто пам'ятати й про те, що людина — творець свого щастя. Тільки дуже вольова й сильна особистість може кардинально змінити власне життя раз і назавжди.

З історії людству відомо безліч таких прикладів. Одним із них є життя видатного французького полководця Наполеона Бонапарта, непересічної постаті. Він походив із простої селянської сім'ї, але завдяки своїй наполегливості та витривалості цей чоловік так багато досяг. Наполеон став справді талановитим полководцем. Йому підпорядковувалось багатотисячне військо. На рахунку Наполеона Бонапарта багато перемог у війнах та походах. Таким чином, із цього випливає, що характер Наполеона змінив його долю.

Ще один приклад людської сили волі — постать Григорія Савича Сковороди. Славетний український письменник Григорій Сковорода від природи був дуже обдарованою та всебічно розвиненою особистістю. Він мав неабиякий хист до музики, співу, вивчення іноземних мов, любив писати. Проте Григорій Савич не прийняв світське життя, а обрав шлях мандрівного філософа. Так може вчинити особлива, дуже розумна ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Щодня ми спілкуємось із близькими та рідними, з однокласниками, товаришами, вчителями і з зовсім незнайомими та малознайомими. Від того, як ставляться до нас оточуючі, певною мірою, залежить те, щасливі ми чи ні. Адже якою б багатою та знаною не була людина, щастя її, благополуччя неможливе, якщо Щ немає з ким розділити і радість, і горе, якщо вона перебуває в духовній ізоляції. Недарма кажуть, що поділена біда — це півбіди, поділена радість — подвійна радість. Усе живе потребує тепла і світла. Людині також конче необхідні душевне тепло, розуміння, повага, любов. Та, на жаль, з різних причин не всі їх мають. Часто буває, що справами, проблемами однієї людини цікавляться, переймаються. Доля ж інших людей, їхні справи не цікавлять нікого, на них ніхто не звертає уваги. Чому ж так? Просто одних поважають, люблять, вони мають певний авторитет, з ними приємно спілкуватися, вони заряджають своїм позитивом оточуючих, їх присутність необхідна. До інших же ставляться байдуже або вони нікому не цікаві чи неприємні. Ясна річ, ніхто не хотів би бути на місці Цих інших. Вони не почуваються щасливими у колективі, де на них не чекають.

Повагу людей, як і любов, не можна ані успадкувати, ані купити за гроші. Та й силою її не завоювати. її можна тільки заслужити. Щоб тебе шанували, цінували люди, ти маєш прагнути стати особистістю. Перша ознака особистості — це високе почуття власної гідності, повага до людського в людині. Справжня особистість — це та людина, яка постійно працює над з ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Якось я замислилася над тим, що може об'єднувати людей в одне ціле, споріднювати їх. Безперечно, всі люди дуже-дуже різні, всі вони мають різні думки, погляди та припущення стосовно тих чи інших питань, проблем. Кожна людина по суті — це неповторна, яскрава особистість, вона має свій оригінальний, властивий лише їй єдиній, внутрішній світ, а душа її така глибока та неосяжна, немов Всесвіт. Та, здається, все ж таки є у нашому світі одна річ, спільна для усіх людей, незалежно від їхнього місця проживання, віку, освіти або професії. Це пісня.

Пісня — то унікальне за своєю природою явище, то вияв людської душі. Витоки лісні насамперед слід шукати у сивій давнині, коли наші предки намагалися складати перші поезії. Недарма кажуть, що пісня — це душа народу. Бо й справді, у піснях дістали відображення усі почуття, емоції, переживання народу, нерозривно пов'язані з його життям і побутом. Пісня супроводжує людину упродовж усього її буття, починаючи з самого народження. Кожна мати співає своїй дитині колискову, і дитина поринає у дивовижний світ чарівних мелодій. Відбувається, так би мовити, її безпосереднє ознайомлення з прекрасним. Саме з цього моменту пісня й приходить у життя людини, щоб ділити з нею і радість перемог, і гіркоту розчарувань, додавати їй натхнення та наснаги.

І в наш час пісня не втратила своєї актуальності. Пісні, як і раніше, співають, слухають, ними захоплюються, насолоджуються. Часи змінюються, змінюється пісня, проте незмінною залишається її сут ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Дорослі діти. Ми вже стоїмо на порозі самостійного життя. Скільки шляхів перед нами розстилається! Кожен із нас обере лише один, свій, і попрямує ним, поступово, але неминуче віддаляючись від свого дитинства. Як же хочеться кожному з нас швидше переступити цей поріг, відчути себе самостійним, дорослим, ні від кого незалежним. Як хочеться швидше розірвати цей зв'язок з усім дитячим, смішним. Скоріше б набути атрибутів дорослості. Життя закружляє нас у своєму шаленому танку. І не кожен зараз знає і розуміє, як захочеться нам, вже дорослим, солідним, повернутися хоча й подумки у теплі, сонячні дні дитинства, спогадами зігріти душу. Як говорив видатний художник Юрій Васнецов: "Я все ще живу тим, що запам'ятав і бачив у дитинстві".

Спогади дитинства, як сонячні зайчики, метушаться, горнуться, висвітлюють, ніби прожектором, дорогі серцю картини. Раннє дитинство... Велика кольорова коробка, а в ній — цілий іграшковий рай; заводна комаха-сонечко, жовтий ведмедик, яскраві кубики і велика лялька. Вікно відчинене, легенький подих вітру слабким парусом піднімає занавіску. Із сусідньої кімнати лунає ніжний матусин голос: "Донечко, снідати час!" Знову і знову повертається цей барвистий сон пам'яті. А під плином років раптом спалахне якась деталь, і знову відкриються чарівні горизонти дитинства.

А ось я серед квіткового різнобарв'я. Тепло, сонячно і ціле море квітів. Вони лоскочуть мені щічки, ніжно торкаються чола, допитливо заглядають у вічі: "Хто це? Можливо, маленький ел ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Сенс життя в красі та силі прагнення до

цілей, і тому потрібно, щоб кожен момент

буття мав свою високу мету.

Максим Горький



На зорі свого життя людина постає перед питанням: який шлях обрати? Бог дає кожній людині право вибору, а вона вже має визначитися, що їй потрібно в цьому житті, ким вона хоче бути, як вона планує себе реалізувати. Іноді людина з самого дитинства знає, чого вона прагне. Та й дорослі, правду кажучи, частенько полюбляють запитувати у дітлахів про те, ким ті хочуть стати в майбутньому, і щиро посміхаються, почувши наївні побажання щодо професії видатної акторки, талановитого співака чи космонавта. Звісно, все це лишається у безхмарному дитинстві, спогади з якого протягом усього життя тішитимуть, зігріватимуть душу людини. Але буває й так, що хтось увесь час шукає себе і ніяк не може знайти...

Ще видатний англійський письменник Оскар Уайльд говорив: "Ціль людського життя — самовираження. Проявити свою сутність у всій повноті — ось для чого ми живемо". Справді, людина має використати всі свої можливості, якомога краще показати себе. Але досить часто можна почути міркування з приводу того, що талант дається далеко не кожному. Це хибна думка. Так не буває і не може бути. Є лише ледачі та слабодухі люди, які просто не хочуть працювати над собою, бо не бачать перспективи у цьому. Вони лише існують... Коли дитина народжується, Бог дарує їй якісь здібності, хист до чогось. З часом вона обере те, що їй до душі. Звичайн ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Яка ж все-таки незбагненна річ — життя. Скільки дивовижних зустрічей та фантастичних відкриттів готує воно для нас саме в той час, коли найменше на них очікуємо. У цьому я ще раз переконалася, коли на вихідні поїхала до бабусі у село. День як день. Пізня осінь. Роботи особливої по господарству немає: врожай зібрано. За вікном плаче дощ, рвучкий вітер силиться зірвати з дерева останнє листя. Сиджу у "Контакті"...

До кімнати заходить бабуся: "Я тут до приятельки зібралася. Занедужала вона, серце прихопило. Треба б провідати. Ходімо зі мною. І мені веселіше буде, і тобі розвага". "Яка вже там мені розвага", — думаю. Проте збираюся, щоб не засмутити бабусю.

Марія Семенівна, так звуть бабусину приятельку, живе в іншому кінці села. Мешкає сама: донька — в Росії, син — у Канаді, чоловік помер три роки тому. Заходимо до магазину, купуємо хліба, печива до чаю та прямує далі. За розмовами незчулися, як дісталися до оселі Марії Семенівни.

Похмура, трохи втомлена переступаю поріг і... опиняюся у справжнісінькому саду, що буяє квітами, травами, яскравими барвами. На що б не впав погляд, все виготовлено, оздоблено руками цієї непоказної літньої жінки. Вишивкою Марія Семенівна захоплюється з дитинства. Навчалася цього у своєї бабусі та мами. Усе життя збирала узори, перезнімаючи їх зі старих речей, часом зовсім благеньких, переносила їх на свої сорочки, фартушки, рушники. А коли хазяйка відкрила шухлядки комоду, в мене й дух перехопило. Вишиті сорочки, оздоблені узор ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Стільки вже сказано, написано, знято про війну. І скільки ще необхідно сказати, написати, зняти, щоб людство нарешті припинило всі війни? В. В. Верещагін, найвідоміший російський художник-баталіст другої половини XIX ст., вірив у те, що мистецтво, живопис, відтворюючи життя в його жорстоких подробицях, зможе врятувати світ від тотального винищення. "Одні, — писав Верещагін, — поширюють ідеї миру своїм захоплюючим могутнім словом, інші виставляють на захист її різні аргументи, релігійні, економічні та інші, а я проповідую те ж саме за допомогою фарб". Як офіцер, він брав участь в усіх воєнних діях, які проводила російська армія, — в Середній Азії, на Балканах, в Японії. Воєнні події цікавили Верещагіна не з боку стратегії чи тактики битви, а як суспільно-політичне явище, в умовах якого живе, трудиться, страждає або торжествує народ кожної із ворогуючих сторін. Роботи художника — це не тільки зображення епізодів бойових дій, але й широке узагальнення роздумів художника про антилюдську сутність війни.

Під час поїздки в Туркестан в 1867—1868 роках Верещагіну довелося бути не просто очевидцем, а й учасником воєнних дій між російськими військами і загонами бухарського еміра. Все, очевидцем чого він був, що сам пережив і відчув, художник правдиво відобразив у своїй знаменитій туркестанській серії. Остання картина серії — "Апофеоз війни" — вразила мене найбільше.

Конкретно-історичний факт — у XIV столітті Тамерлан, жорстокий завойовник, на знак своєї могутності споруд ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Кожна людина хоча б один раз у своєму житті замислювалась над тим, що для неї щастя і чи існує воно взагалі як таке. Це досить-таки непросте запитання, це одвічна тема. Ще давньогрецькі філософи намагалися пояснити це поняття, зрозуміти його сенс, вони пов'язували його зі станом урівноваженості, гармонії людської душі.

Можна з упевненістю сказати, що щастя — це насамперед особливий стан душі, який передбачає певну піднесеність настрою, радість і, звичайно ж, душевний спокій. Однак кожен із нас не повинен забувати про те, що слід вміти знаходити це щастя, намагатися побачити його в простих речах.

Неможливо визначити поняття щастя спільним станом для всіх людей в цілому. Річ у тому, що для кожного одне й те саме поняття матиме свій особливий зміст, важливий і зрозумілий лише для нього. Можливо, почуття радості, щастя викликає у когось споглядання на весняну природу, милування її неповторною красою. Це ж так чудово: спостерігати за її змінами і щоразу відкривати для себе щось нове. Приємно радіти цим змінам. Ось, приміром, пройшов легкий травневий дощик і наповнив повітря свіжістю, приємною прохолодою. І вмить яскравіше зазеленіла трава, з'явилися барвисті квіти... А може, для когось щастя становитиме спілкування з близькими людьми, зі своєю родиною. Як же важливо іноді просто побути з рідними, поговорити, висловити їм усе те необхідне, усе те, на що так часто не вистачає часу і про що потім так жалкуєш...

Можливо, хтось вбачає своє щастя у придбанні якої ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У світі існує лише одна річ, без якої не зможе прожити жодна людина. Це свобода. Можна бути неймовірно багатим, талановитим, мати безліч друзів, приятелів або навіть керувати цілою країною, але без волі неможливо радіти життю по-справжньому, відчувати всю його повноту та багатогранність. Лише свобода робить людину дійсно щасливою, бо вона надає особистості право вибору, якусь альтернативу, допомагає почувати себе впевненим, не залежати від інших.

Чи доводилося вам коли-небудь помічати, чому навколо людини, яка полюбляє спілкуватися, завжди збирається так багато оточуючих? Чим же вона привертає їхню увагу, притягує до себе? Насправді все дуже і дуже просто. Річ у тому, що ця людина ні в чому не знає обмежень. Така особистість цікава іншим лише завдяки тому, що вона не визначає для себе певних кордонів насамперед у спілкуванні, не ставить ніяких заборон, обмежень, а відчуває себе в суспільстві вільно, комфортно та невимушено. Товариська людина може довго-довго розповідати якусь історію, і всі будуть слухати її з неабияким захопленням, і це завдяки тому, що вона вміє зацікавлювати публіку. Отже, свобода у вимірі спілкування дарує особистості цілу низку переваг.

У сучасному світі, коли наука й техніка досягли свого найвищого розвитку, просто необхідно бути винахідливим, особливо у сфері професії. Справді, на роботі дуже важливо вчасно проявити ініціативу — це завжди запорука успіху в кар'єрі. А знайти нову ідею, власне, й допомагає свобода думки.

Також не ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

1. "Слово о полку Ігоревім" містить епізоди, пов'язані з Ярославною, коханою дружиною князя Ігоря. її любов, її молитви захистили героя від смерті. Відтоді образ Ярославни — це образ вірної, люблячої жінки, її ім'я стало узагальненим для всіх, хто кохає і чекає.



2. І. Котляревський, "Енеїда". У творі чимало епізодів, що зображують кохання героїв. Один із найяскравіших — кохання Дідони до Енея. Почуття, яке розпочалося як легке залицяння, стало для Дідони сенсом життя. Тож, коли боги вирішили забрати Енея, бо йому судилася інша доля, Дідона спалює сама себе, бо не уявляє життя без коханого.



3. І. Франка. Збірка "Зів'яле листя" змальовує перипетії стосунків закоханих. У вірші "Червона калино, чого в лузі гнешся?" засобами народної пісні через алегорію змальовано нерівне кохання. У вірші "Ой ти, дівчино" відображено захват люблячого чоловіка від споглядання коханої, спогаду, думки про неї. А у вірші "Чого являєшся мені у сні?" зойки зболеного серця ("в житті ти мною згордувала, моє ти серце надірвала") змінюються приречено-закоханим: "О, ні, являйся, зіронько, мені хоч в сні".



4. П. Тичина. З численних поезій про кохання найяскравіші: "Ви знаєте, як липа шелестить", де, здається, весь світ, від дерев і вітру до місяця на небі, сповнений кохання, та "Коли в твої очі дивлюся", де осіннім холодом віє від погляду коханої, бо, мабуть, нема любові і це розриває серце ліричного героя, який ще не вірить, що прекрасні очі ховають зовсім інш ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Хочу піддати сумніву першу частину твердження, адже часто друзями стають якраз тоді, коли допомагають одне одному у скрутну годину. Проте, з іншого боку, дружба й справді виникає, коли людина щаслива, а отже, й відкрита для інших.

Друзями стають надовго люди, рівні між собою за суспільним станом, освітою, поглядами, вихованням тощо. З'ясувати цю рівність можна й у щоденному спілкуванні, а можна відкрити несподівано. Та безперечно, саме нещастя є випробуванням для дружби: вистачить душевних сил стати у пригоді другові, то дружб;] справжня, а як ні, тоді годі й говорити про неї.

Прикладом із літератури можна назвати відносини Чіпки й Грицька з романі П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Яскравим підтвердженням думки про те, що нещастя випробовує дружбу, є роман П. Куліша "Чорна рада". Зокрема це епізоди, пов'язані з Кирилом Туром, який мав справжнього друга Чорно гора, та й сам простягнув руку допомоги Сомкові, ладен був замість нього піти на страту.

Не можна не згадати щиру дружбу Миколи Хвильового та Михайла Ялового заради друга М. Фітільов (Хвильовий) ладен був дійти до будь-яких кабінетів і довести, що його арешт — помилка. Та коли його не схотіли почути, письменник і життя не пожалкував, бо відчував свою відповідальність перед друзями і дружбою. Про це свідчить його передсмертна записка.

З усього випливає, що справді друзів створює щастя, нещастя випробовує їх.Завантаж свої файли на сайт

Як на мене, то юридичні документи хоч як важливі, та не можуть врахувати всього. Адже смисл існування законів у тому, щоб регулювати правові відносини в суспільстві. І для таких цілей юридичні закони й слугують. Та ніхто не скасовував законів моральних, і саме ними ми керуємось у щоденному житті.

Існує думка про те, що юридичні закони ґрунтуються також на моральних, але передбачають конкретне покарання за їх порушення через систему державних установ. За порушення моралі карають по-іншому. Зрозуміло, насамперед за законами совісті. От і виходить, що інколи те, що не забороняє закон, те забороняє зробити сором.

Наприклад, у п'єсі О. Коломійця "Дикий Ангел" син головного героя Петро, засоромлений батьком, вирішує піти з керівної посади. Ні, закон цього не диктував, на папері все було начебто в порядку: проект майбутньої будівлі підписаний, затверджений не тільки ним. Та сором за бездумний вчинок змусив судити себе за законом совісті.

За приклад можна також вважати історію двох сестер та їхньої матері, що жили поряд з нами. Коли мати помирала, то заповідала продати свою хату одній з дочок. Усі тоді спочатку дивувалися, чому їй самій, а не разом із сестрою. Та мати добре знала своїх дітей, і це показало життя. Продавши батьківську хату, дівчинка віддала половину грошей сестрі. Не за законом, а по совісті, бо інакше б не змогла, сором було й від людей, і від своєї совісті.

Отож і виходить: чого не забороняє закон, те забороняє зробити сором.Завантаж свої файли на сайт

Я вважаю, що кожен вільний обирати, що саме для нього означає жити. Одні вважають, що жити — значить мислити, інші думають, що любити, а багато хто й справді переконаний у тому, що жити — значить боротися. Чому ж остання думка може бути слушною?

На мій погляд, вона виникла з життєвого досвіду. Адже людині завжди доводиться боротися: за життя, за здоров'я, за місце під сонцем тощо. Іноді доводиться боротися і з самим собою — зі своїми вадами, лінощами, зневірою. Це підтверджує думку, що жити — значить боротися.

Яскравим прикладом цього є вірш Лесі Українки "Contra spem spero!" у якому висловлено рішучість боротися з усіма негараздами і перемагати. Багато хто пам'ятає переконливі рядки: "Так! я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, буду жити!" У тому, що це не просто декларація, можна переконатися на прикладі життя цієї великої жінки. Адже їй довелося боротися і з хворобою, і з безнадією, і з жалісливими поглядами рідних і знайомих, що не дуже вірили в майбутнє такої хворої дівчинки. Але сила духу в ній виявилася неабияка. Вона виборола в життя право на щастя, та навіть більше, на літературне визнання, славу,

Така позиція завжди викликає повагу. Так само мислив і чинив герой роману Івана Багряного "Тигролови". Григорій Многогрішний боровся за людську гідність і честь, а тому зважився тікати зі страшного потяга. Та й надалі його життя — це була боротьба. Інакше б він не вижив. І таких прикладів багато і в літера ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

З одного боку, наше щастя залежить від багатьох зовнішніх чинників, так що важко стверджувати, ніби воно дише в наших руках і залежить тільки від самого Себе. А з іншого — й від нас багато що залежить; Наприклад, саме уявлення про щастя. Воно найчастіше пов'язане з особистим життям.

Щастя — це коли тебе оточує любов ї розуміння близьких і друзів, повага тих, хто навчається з тобою чи працює. А зазнати цього щастя хоч і непросто, але можливо, треба лише самому любити й поважати інших. Це як мінімум. Крім того, для щастя треба багато працювати, долаючи життєві труднощі, та й свій егоїзм. Адже щоб любити щиро, треба навчитися розуміти інших, відмовлятися думати лише про себе та ще багато чого.

Доказом цього є життя простої селянки Марії з однойменного роману Уласа Самчука. Вона, зрозумівши, що зробила помилку, знайшла в собі сили розпочати життя знову з Корнієм, який часто її принижував, пиячив, лаявся. З одного боку, її щастя було саме в його руках, бо вона кохала цього чоловіка і мала лише надію колись здобути те бажане щастя. Та читач знає, що їй це вдалося. Отже, щастя героїні було в її руках і залежало від її терпіння і праці. З цього випливає, що своє щастя й справді у кожного в руках.

Яскравим прикладом цього є життя і діяльність письменника і філософа Григорія Сковороди, який зумів бути щасливим і вільним, не піддавшись на спокуси життя. Тому й написано на його могильній плиті: "Світ ловив мене, але не спіймав".

Таким чином, слід вважати, ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я підтримую думку про те, що кожен має свої сильні сторони. Адже в кожного є певні схильності або й таланти, які вирізняють його з-поміж інших.

Саме це доводить той факт, що люди обирають для себе різні професії, спираючись на свої схильності й сильні сторони. З іншого боку, сильною стороною людини можуть бути не тільки професійні якості, але й особистісні. Наприклад, дисциплінованість, наполегливість у досягненні мети, порядність тощо. Власне, спілкування між людьми будується саме на принципі взаємодоповнення. Людина прагне ідеалу й обирає найчастіше для спілкування таку, щоб мала інші сильні сторони. На цьому ґрунтується і дружба, і взаємоповага — на визнанні сильних сторін іншого.

Не можна не згадати у зв'язку з цим міркування Г. С. Сковороди, висловлені ним, зокрема, у трактаті "Вдячний Еродій". Великий філософ вважав, що в кожної людини є свої нахили, свої сильні сторони, і важливо зважати на це, коли чогось навчаєш людину. Найчастіше про сильні сторони особистості міркують у соціально-психологічних творах, зокрема в романі П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Отож зрозуміло, що й справді кожен має свої сильні сторони.

Яскравим прикладом цього є постаті українських князів. Так, наприклад, Олег зумів злучити всі землі українські воєдино і зміцнив Київську Русь. Ярослав Мудрий, здолавши печенігів під самим Києвом, дбав про культурний розвиток, спокій у країні.

Отже, у кожного є свої сильні сторони, які допомагають виконати життєве п ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я підтримую думку про те, що кожен має свої сильні сторони. Адже в кожного є певні схильності або й таланти, які вирізняють його з-поміж інших.

Саме це доводить той факт, що люди обирають для себе різні професії, спираючись на свої схильності й сильні сторони. З іншого боку, сильною стороною людини можуть бути не тільки професійні якості, але й особистісні. Наприклад, дисциплінованість, наполегливість у досягненні мети, порядність тощо. Власне, спілкування між людьми будується саме на принципі взаємодоповнення. Людина прагне ідеалу й обирає найчастіше для спілкування таку, щоб мала інші сильні сторони. На цьому ґрунтується і дружба, і взаємоповага — на визнанні сильних сторін іншого.

Не можна не згадати у зв'язку з цим міркування Г. С. Сковороди, висловлені ним, зокрема, у трактаті "Вдячний Еродій". Великий філософ вважав, що в кожної людини є свої нахили, свої сильні сторони, і важливо зважати на це, коли чогось навчаєш людину. Найчастіше про сильні сторони особистості міркують у соціально-психологічних творах, зокрема в романі П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Отож зрозуміло, що й справді кожен має свої сильні сторони.

Яскравим прикладом цього є постаті українських князів. Так, наприклад, Олег зумів злучити всі землі українські воєдино і зміцнив Київську Русь. Ярослав Мудрий, здолавши печенігів під самим Києвом, дбав про культурний розвиток, спокій у країні.

Отже, у кожного є свої сильні сторони, які допомагають виконати життєве п ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я переконана, що мова неодмінно відображає життя, бо вона є частиною самого життя. Без мови неможливе ні спілкування, ні мислення, а значить неможлива й будь-яка діяльність. Отож мова є відображенням життя.

Свідченням цього є зміни, які спостерігаються у розвитку мови. Відживає якесь явище (наприклад, колгоспи, радгоспи тощо), і зникають із сучасної мови відповідні слова. Натомість з'являються інші, які називають нові явища або людей: консалтинг, дилер, брокер тощо. Якісь є запозиченими, як, наприклад наведені, а якісь свої. Внаслідок існування живої розмовної мови виникають сленгові слова або форми: "автівка", "до метра" тощо. Але це свідчить про те, що українська мова стала невід'ємною частиною сучасного життя, відображенням тих суспільних процесів, які відбуваються нині.

Адже мова завжди відображала й політичні, і суспільні реалії, про що свідчить "філологічна" п'єса М. Куліша "Мина Мазайло". Йшлося про "українізацію" 20-х років XX століття, коли українська мова, дозволена офіційно, змушена була виборювати для себе простір у спілкуванні, адже велика кількість людей внаслідок численних заборон та й просто за інерцією суспільного існування користувалася більше російською мовою. Отож п'єса відбиває важливі риси життя тогочасного суспільства.

Мова і сьогодні відображає життя суспільства. Заполітизованість його відбилася у зміщенні словесних найменувань навіть звичних понять. Так люди, народ частіше стали іменуватися запозиченим словом "електорат", бо яв ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я підтримую думку про те, що недобре слово вбиває. Адже слово несе не тільки смислове, але й емоційне навантаження, отож слово по-різному впливає на людину, а недобре слово може і вбити.

На підтвердження цього досить згадати, як ми реагуємо на тон, яким може бути сказане одне й те саме слово. Наприклад, "красно дякую" може звучати як щира подяка, а може містити іронію або й відверте глузування. Тоді ми сприймаємо слова як знак недоброго ставлення до нас. Слово й справді вбиває.

Яскравим прикладом цього може слугувати історія Марусі Чурай з однойменного роману Ліни Костенко. її слова для всієї України були як знамено в бою, як душа, що співає про головне в житті. Але коли зрадив героїню Гриць, багато хто з ницих людців не посоромився встромити ніж недоброго слова у спину дівчини. Вона навіть не виправдовувалася, бо знала справжню ціну слова.

А як убивчо звучало для героїнь Т. Шевченка слово "покритка"! У ньому був не тільки осуд, а вирок людині без права спокутувати свій гріх. Катерина, наприклад, не витримала і покінчила з життям, а Ганна, героїня поеми "Наймичка", зуміла пересилити біль від недоброго слова, але все життя спокутувала свій гріх, доглядаючи рідного сина і не маючи права сказати йому про це.

Не можна не згадати історії нашої країни 30—50-х років XX століття, коли страшне словосполучення "ворог народу" руйнувало мільйони життів. На жаль, слово й справді може вбити, але, можливо, люди не завжди до кінця розуміють це. Інакше б ставил ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

На мою думку, праця і терпіння й справді все перемагають, адже без праці нічого не здобудеш, а успіх у праці неможливий без терпіння.

Це доводить простий приклад. Згадаймо, як ми вчилися писати. Дуже непросто було навчитися чітко писати значки, та ще й однакової висоти, але терпіння і праця, щоденні вправи і свідоме ставлення до справи перемогли. І так у будь-якій ситуації можна досягти результату терпінням і працею.

Про це свого часу писав великий філософ і письменник Г. С. Сковорода у своїх трактатах і байках, підкреслюючи важливість праці. Наприклад, у байці "Бджола і Шершень" ідеться про те, що праця — необхідна умова життя, без неї не прожити. Яскравим підтвердженням того, що саме праця і терпіння перемагають все, є життя головної героїні однойменного твору У. Самчука "Марія". Праця допомогла їй зажити поваги односельців і матеріального статку. Вона заробила сумлінною працею ту землю, що їй, сироті, дали у віно. Та й потім, коли довелося починати будувати життя з Корнієм, лише праця й терпіння допомогли Марії навернути чоловіка до господарства, навчити бути хазяїном і людиною, яка вміє працювати й поважати працю інших.

Підтвердженням думки про те, що терпіння і праця все перемагають, є, наприклад, історія життя видатної письменниці, драматурга і поета Лесі Українки. От уже кому не позаздриш! Хвороба унеможливила нормальне життя для цієї жінки, позбавила її улюблених занять музикою, звичайних радощів, доступних усім. Та вона не скорилася, а наполег ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

1.Т Квітка-Основ'яненко. Повість "Маруся" відображає народні уявлення про закони моралі й честі як щодо кохання, так і щодо сім'ї. На думку автора, родинне щастя неможливе без відповідальності подружжя за майбутнє, поваги й любові. Саме тому Наум спершу відмовляється віддати дочку за Василя, бо той ще мав піти до війська, а батько бажав Марусі щастя саме в сім'ї, а не долі солдатки.



2. Т. Шевченко. У поемах "Катерина", "Причинна", "Наймичка" поет подає історію морального падіння дівчини-покритки з точки зору звичаєвого сімейного права. Він показує різні долі жінок, які однаково порушили моральний закон, і його симпатії скоріше на боці Ганни з поеми "Наймичка", яка всім життям спокутує провину, провівши роки на краєчку чужого сімейного життя, яке дало прихисток її синові, бо материнство, на думку поета, — це нагорода від Бога, це щастя, навіть коли воно з гіркотою.



3. І. Нечуй-Левщький написав, певне, найвідоміший і найяскравіший твір про родинні стосунки — "Кайдашева сім'я", показавши їх негативний бік. Чому сварилися Кайдаші? Хтось вважає, що через матеріальні проблеми, та то лише привід, а справжня причина в егоїзмі й відсутності поваги одне до одного. А без цього неможливо налагодити нормальні стосунки в сім'ї.



4. М. Коцюбинський- Роман "Тіні забутих предків" містить розповідь як про кохання Марічки і Івана, так і про родинне життя Івана з Палатною. Перед читачем постає сім'я, де стосунки подружжя не освячені коханням. І хоч ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я вважаю, що це твердження відображає один з найважливіших законів існування людства, тому не можу з ним не погодитися. Адже батьки — це люди, які дали життя. Без батьків ми ніколи б не зазнали тепла сімейної любові, почуття захищеності. Батьки — це велике щастя, яке ми не завжди цінуємо, бо воно ж завжди поруч, такі звичні, такі свої. І лише коли бачимо сюжет про сирітські будинки, розуміємо: нам так пощастило, бо ми маємо батьків. І любити й поважати їх — наш обов'язок.

Підтвердженням цієї істини є численні приклади з літератури. Так у п'єсі О. Коломійця "Дикий Ангел" через увесь твір червоною ниткою проходить думка про повагу до батьків, адже батько був авторитетом для дітей, як і мати, яка виховала у синів та дочки беззаперечну повагу до батька. Саме це допомогло родині подолати всі перешкоди на життєвому шляху. Повага до батьків — головна риса характеру і Наталки з п'єси І. П. Котляревського "Наталка Полтавка", адже героїня над усе ставить саме повагу до матері, так само як і Маруся з однойменної повісті Г. Ф. Квітки-Основ'яненка.

У житті ми також часто зустрічаємо підтвердження того, що повага до батьків — це найперший закон природи. Там, де діти поважають батьків, у родині панує лад і спокій. Наприклад, у моїх сусідів батьки дбають про стареньких своїх батьків на очах у своїх дітей. Хоч як це не важко, та не забувають про людяність. Зрозуміло, що й діти їхні так само дбатимуть про них. Це закон нормального життя, закон людяності.

Таким чином, зр ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

1. Народна пісня "Розлилися круті бережечки". Пісня звеличує патріотичний дух, самовідданість справі національного визволення. "Ой з-за гори чорна хмара, мов земля, іде..." Пісня, розповідаючи про подвиг народного героя Івана Богуна, пробуджує пам'ять про козацький волелюбний дух, оспівує славу України, пробуджує національну гідність і патріотизм.



2. Т. Шевченко. Сам поет — великий патріот України, і всі його твори — знак любові до свого краю. Наприклад, "Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)" змальовує метафоричну картину щастя, яке має бути, коли настане доба справедливості на оновленій землі України. Тривога за долю України звучить у вірші "Я не нездужаю". Вірш "Мені однаково" — один із найяскравіших віршів патріотичної лірики, у якому рефреном звучить: "Ох, не однаково мені" щодо долі України, підкреслюючи небайдужість справжнього патріота. Та хто з українців не пам'ятає з дитинства пронизаний теплотою й любов'ю до рідного краю вірш "Садок вишневий коло хати", де в коротких віршах вміщено все: картини побуту, звичаїв, самої природи України, здається, навіть звуки й пахощі вечірнього села. Усе це і є почуття любові до Батьківщини.



3. П. Куліш. У романі "Чорна рада" дещо ідеалізовано зображено героїчне минуле Запорізької Січі на противагу теперішньому для письменника стану України. Роман передає велич історичного минулого і надихає пишатися Батьківщиною.



4. Леся Українка написала багато віршів, що віднесені до громадянської лірики: "І ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я вважаю, що цей вислів правдивий, бо й справді Батьківщину любимо, як матір, не тому що велика, а тому, що наша. Адже любов до Батьківщини відчуває кожна людина, де б вона не жила. І байдуже, чи вона народилася у могутній великій державі, чи у маленькій країні, яка часом і не всім відома, але головне для кожного — тепле почуття любові до своєї землі.

Це доводить, що Батьківщину люблять за те, що своя. Батьківщину люблять тому, що там людина вперше побачила світ, почула рідне слово, отримала перші життєві уроки. Батьківщина — це місце, де живуть найдорожчі люди — батьки. Мабуть, тому саме почуття любові до Батьківщини зрозуміле будь-якій людині.

Цим пояснюється популярність проникливих віршів В. Симоненка, зокрема вірша "Лебеді материнства", де поет сказав дуже важливі слова:

Можна вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Цей вірш є яскравим прикладом священного ставлення до своєї землі. Саме за це цінуємо витвори мистецтва не тільки українських авторів. Наприклад, роман-епопея Л. Толстого "Війна і мир", за влучним висловом критиків, також несе в собі "приховану теплоту патріотизму".

Особливо гостро відчуває людина любов до Батьківщини тоді, коли залишає її на певний час, а то й назавжди. Людство навіть слово знайшло для цього почуття — ностальгія. Мабуть, саме таку тугу за Батьківщиною відчували у турецькому полоні козаки, бо Україна — це рідна земля і для них, і для нас.

Отже, можна зробити висновок, що ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Мені здається, що це слушна думка: грішми треба управляти, а не служити їм. Адже гроші — це лише засіб для того, щоб задовольнити свої потреби — в їжі, одязі, освіті тощо. Отож ними^ті треба управляти, щоб на все вистачало, щоб не витрачати даремно і заробляти їх достатньо й ефективно.

У житті, на жаль, бачимо приклади того, як людина, накопичивши гроші або тільки у процесі накопичення, втрачає владу над собою. Гроші набирають в очах такої людини неабиякої ваги, і людина починає служити їм. Чому ж це погано? Тому що виникає ілюзія панування грошей над усім. Але ж хіба можна за гроші купити щось справжнє, наприклад почуття? Ні, лише замінник, ерзац, ілюзію.

Саме ілюстрацією цього може слугувати історія життя Гобсека, описана французьким письменником О. Бальзаком. Яскравим прикладом того, як людина починає не керувати грошима, а служити їм, є п'єса І. К. Карпенка-Карого "Хазяїн". Головний герой настільки любить гроші, що навіть задля спасіння свого життя не хоче їх витрачати. Вони для нього дорожчі за життя.

У сьогоднішньому світі є чимало прикладів, коли відомі бізнесмени, вдало керуючи грошима, створюють цілі імперії. Наприклад, Білл Гейтс у США, Петро Порошенко в Україні. Вони дають можливість людям заробляти гроші, які служать таким чином для блага людей.

Отже, як бачимо, грішми й Справді треба управляти, а не служити їм.Завантаж свої файли на сайт

Я не зовсім погоджуюсь з думкою про те, що краще людина без грошей, ніж гроші без людини. Принаймні у першій частині фрази міститься певна неправда. Адже людина без грошей, на жаль, не тільки не може фізично існувати — годувати своїх дітей, задовольняти потреби у їжі, одязі тощо, а й морально не почувається повноцінною.

Доказом цього є те розшарування суспільства за матеріальним статком, яке наразі спостерігаємо навколо. Люди працюють часом і багато, але отримують мізерну платню. Отож вони не можуть дозволити собі купити фрукти, м'ясо, інші якісні продукти, тоді як для когось це не проблема. Чому це так? Та саме тому, що завжди існували й існуватимуть люди, для яких за грошима людини не видно.

Яскравим прикладом може слугувати образ Терентія Пузиря, який не дуже опікувався, чим годують робітників, що примножують його багатство своєю працею. Він, звичайно, добрий хазяїн, і сам умів працювати й заробляти гроші, та на якомусь етапі сталося так, що гроші заволоділи його розумом і почуттями. Отож і став Пузир уособленням грошей без людини. З жалем дивиться читач на те, як людина з грішми перетворилася на уособлення грошей без людини.

Наразі ця тема дуже актуальна, бо в суспільстві, де є дуже бідні і дуже багаті, останні мають пам'ятати про свій громадський обов'язок перед суспільством, що сподівається на їхню допомогу.

Отже, краще нехай людина, що працює, завжди матиме гроші, а люди з великими грошима не втрачають людяність на шляху накопичування гр ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Уважаю, що природа й справді наш спільний дім — і тому, що всі ми частина природи, певною мірою її діти, і тому, що живемо серед природи..

Свідченням цього може бути одвічний потяг людини до природи. Хтось не може собі уявити відпочинку інакше, ніж роботу біля землі, вирощування овочів, фруктів чи квітів. Хтось прагне обов'язково бодай раз на тиждень виїхати з міста на природу. Коли очі стомлюються від роботи, нам радять подивитися на зелень. Є щось давнє в людині від-тих часів, либонь, коли ми були залежні від природи, близькі до неї, як дитя до матері. Може, тому так ваблять нас дерева й так шкода нам, коли їх нищать. Людина прагне знайти у природі той спокій, якого бракує їй у сучасному світі. І так було завжди.

Підтвердженням цього є твори М. Коцюбинського, який дуже тонко відчував природу. Так в новелі "Intermezzo" та в романі "Тіні забутих предків" зустрічаємо персоніфікацію образів природи. Саме в романі автор висловлює думку про те, що природа дарує людині спокій, якого немає в неї у суспільстві, де панує часто ненависть і горе. Такий спокій і затишок дарує людині лише рідний дім. От і розуміє людина: природа — це її дім.

Саме така думка все частіше є центром численних статей та виступів сучасних науковців, які розуміють, що природу, як рідний дім, треба берегти. Наразі вже всі розуміють це, а надто після чорнобильської катастрофи. Фукусима сьогодні ще раз нагадує людству, наскільки суворою вона може бути. Отож саме сьогодні ця проблема — збере ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я цілком погоджуюсь із цими заповідальними словами поетеси Ліни Костенко, тому що в них глибока правда людяного ставлення до світу.

Доказом цього може бути те, як живе сьогодні міський мешканець. Ми підсвідомо прагнемо до природи: хтось саджає квіти біля будинку, а хтось їм щиро радіє й дякує добрим людям за працю. Не всі, звичайно, можуть утримувати домашніх тварин удома, та більшість людей люблять їх. Кажуть, і тварини добре розуміють, що ти за людина, хоч ти ще й слова не промовив. Вже саме ставлення до природи часто виявляє міру доброти й любові у людині, її витонченість або примітивність.

Прикладом цього може слугувати поема Лесі Українки "Лісова пісня". Дядька Левка лісові мешканці поважають і не бояться, бо він розуміє природу, відчуває її. Та як немудро й жорстоко чинить після його смерті сестра, бо не розуміє природи й не прагне цього, для неї існує лише світ матеріального. Любити "травинку і тваринку" може людина добра, здатна сприймати цей світ як дар і дякувати Богові за нього.

Яскравим прикладом цього можна вважати життя нашої старенької сусідки. Вона мала тепле серце й не могла залишатися байдужою, коли бачила немічне кошеня, тож підібрала одного, а потім іншого. Тваринки відповідали їй щирою любов'ю. Більшість людей її розуміла: хто принесе їй рибки для котів, хто підкине голови від великої риби чи ще щось, адже пенсія в бабусі невелика. Та були й такі, що використовували її доброту, підкидаючи їй нових кошенят. Але вона не скаржилася, і ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Хтось ударив без жалю по серці моїм,—

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.



Зачаровані музичним ладом поетичної строфи, ми образно сприймаємо романтичний світ лірики Олександра Олеся. Герой його поезії сповнений молодих сил і прагнень, він відчуває буяння життя і оптимістично сприймає дійсність. Його пісні — це не плач зболеного серця, це дзвінкоголосе сприйняття змін у суспільстві, прагнення ліричним струменем своєї поезії освіжити дійсність.

Уже першою поетичною збіркою "З журбою радість обнялась" Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) завоював симпатії читачів. Мабуть, з материнського співучого голосу, захоплюючих дідусевих розповідей про козацькі часи, з вогненних поезій Великого Кобзаря і з чарівної краси степової України народилася задушевна

лірика поета.

Перша збірка поезій побачила світ у 1907 році. Що переживав молодий митець у ці бурхливі для країни часи? Звичайно, революція несла надії на духовне та національне відродження України. Народні сподівання романтичним закликом вилились в поетичних рядках:



Ми не зложимо зброї своєї...

Дужі в нас і бажання, і гнів,

Ми здобудемо землю і волю

І загоїмо рани віків.



Нас зачаровує і вражає щире, виболене й власною долею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській "тюрмі народів":



Вони — обідрані, розбуті,

Сліпі, голодні ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Уже перша збірка поезій М. Вінграновського засвідчила його непересічний талант і викликала відверте захоплення читачів. Поет охопив своєю увагою Космос, людство, землю, народ, добу, Україну. Саме в цих глобальних вимірах жив його ліричний герой. Поет був непересічною особистістю. Усе, до чого він прикладав свою творчу силу й енергію, розцвітало, розкривалося новими гранями людських можливостей.

Результатом режисерської роботи М. Вінграновського на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка стали десять художніх та документальних фільмів. Водночас, пам'ятаючи про свою акторську освіту, Вінграновський починає зніматися, зокрема зіграв головну роль у фільмі "Повість полум'яних літ". Ця кінострічка на Міжнародному Канському кінофестивалі була відзначена премією за режисуру. У цей же час Вінграновський дебютує у журналах "Дніпро", "Жовтень", "Літературній газеті" як поет.

Можливо, такі могутні характери народжуються і виховуються у безмежних південних степах. Народився поет на Миколаївщині, дитинство і юність провів тут, на берегах Бугу й Синюхи. Ці ранні спогади дозволили йому сказати: "Повні вітру і сонця, скупі на воду і дощ, великі степи —- землі безсмертної волі народу, шаблі, коня і плуга, землі вічних небезпек і звідси нечуваного людського товариства". Невипадково, що любов до рідних степів, рідної землі стає одним із провідних мотивів його поетичної творчості:



І той любов'ю повниться до світу,

Хто рідну землю має під собою ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

I виростають поколiння,
Котрi не чули тишини.
О, найстрашнiше з лiточислень
Вiйна - вiйною - до вiйни!
(Л. Костенко)

Iсторiя людства ряснiє вiйнами. Чи був хоч один день, коли нiде на планетi не точилася вiйна?

Вiйни мiждержавнi i громадянськi, локальнi i свiтовi, справедливi i загарбницькi. Ще за печерних часiв люди воювали за їжу, за зручнiшу печеру, за жiнку. Пiзнiше - за iншу здобич, за дорогоцiнне камiння, перли i золото, за невiльникiв. Потiм загарбували територiї заради корисних копалин, свiтового панування...

Рiзнi часи, рiзнi масштаби, рiзна зброя (вiд кам'яної сокири до мiжконтинентальної ракети) - та лишалася сутнiсть. Адже так чи iнакше, вiйна - це лихо, незалежно вiд того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають простi люди, плачуть матерi i вдови, зростають сиротами дiти.

Плаче Ярославна "в Путивлi на валу, на брамi", бо її ладо, князь Iгор повiв дружину "на землю половецьку за землю Руську".

Залишається вдовою Горпина Чурай, напiвсиротою - її донька Маруся.

| Багато горя несли вiйни. I хоч Україна загарбницьких воїн нiколи не вела, її народ був змушений оборонятися, не легше було тим, хто втрачав найближчих i найдорожчих. Згадайте роздiл поеми I. Драча "Нiж у сонцi" про божевiльну матiр, вiд горя якої навiть Врубелiв "Демон" жахнувся. В хатi у неї сидiли собака, кiт i пiвень, яким вона пiдносила чарки, називаючи їх iменами синiв.

Найбiльшим лихом ХХ столiття була для України ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я довго добирав слова, якими б можна було розпочати цей твiр. Слова, якi б вiдбивали те почуття, що сповнює моє серце, що є джерелом моїх кращих вчинкiв i що часто примушує вимогливiше ставитися до себе. Це почуття - безмiрна, трепетна, свята любов до матерi. I як же я захотiв, щоб мене зрозумiли, повiрили, прийняли серцем те, що я напишу про свою неньку!

Тодi я звернувся до збiрок А. Малишка, бо знав, що знайду пiдтримку своїм почуттям у його поезiях. Спочатку я навмисне вибирав вiршi, присвяченi матерi, потiм читав вже все пiдряд. I врештi вiдчув, як зливаються нашi з ним синовнi почуття, як поетовi слова любовi до матерi вiдгукуються у моєму серцi. Це його очима я бачив "незрадливу материнську ласкаву усмiшку". Це вiн зворушив у моїй пам'ятi, як матуся

Колисала їх, бавила, мала щоночi мороки,
У турботi, у забавцi. Хто ще згадає об тiм?
("Мати")

Це Андрiй Малишко у вiршi "Мати моя полотна наткала" пiдказує менi хвилюючi слова:

Мамо, матусю, я ж ваша сторiночка,
Може, вам пити, може, вам їсти?
Мамо, матусю, я ж ваше вiстря.
Може, вам серця хто перев'ялив?
Нi, не скаржиться, посмiхається.

У вiршi "Материнське" Малишко, вдаючись до порiвняння "як синя птиця. Мати моя, мати...", дивується:

Та де ж ти брала незвичайне слово
I спокою цiлюще джерело?

А от, як довгоочiкуване вiдкриття, i тi слова, якi вказують шлях до людського щастя:

Тiльки вiзьму вашу ласку i душу,
Може, вiд то ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Народ створив багато дум про турецько-татарську неволю. У них на повний голос звучить невимовна туга за рідним краєм, за «ясними зорями». Серед дум невільницького циклу помітне місце належить думі «Маруся Богуславка».
Твір утверджує високу патріотичну свідомість, вірність батьківщині, глибоке розуміння обов'язку людини перед громадою, поняття совісті і моралі. Особливо хвилює нас образ турецької полонянки Марусі Богуславки, яка турбується про долю своїх співвітчизників і випускає їх на волю. Маруся — дівчина з благородною, світлою душею. Вона не засуджується в думі за те, що «потурчилась, побусурманилась». Навпаки, автор висловлює їй глибоке співчуття, наділяє багатьма позитивними якостями. Вона хвилюється за свій край, думає про змучених невільників, яким обіцяє:

...буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на
волю випускати.

Коли пан турецький поїхав до мечеті, Маруся відімкнула темницю і звільнила бранців, ризикуючи своїм життям. Одного вона просила: «Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, моєму батьку й матері знати давайте...»
Маруся Богуславка — це збірний образ, який не має конкретного історичного прототипа, хоча відомо, що іноді українські дівчата-полонянки, потурчившись, займали видні місця при дворах турецьких вельмож.Завантаж свої файли на сайт

Іван Якович Франко — визначний майстер слова. Видатний прозаїк і літературознавець, драматург і перекладач, журналіст і критик, фольклорист і етнограф. А ще — неперевершений поет-лірик. У багатогранній творчій спадщині Франка визначне місце належить його ліриці.
Простотою і глибиною своєї поезії митець мені дуже близький. Особливо зворушує його ніжна, неповторна інтимна лірика, вірші про кохання.
Мій улюблений вірш — «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», який увійшов до відомої збірки поета «Зів'яле листя», що побачила світ ще 1886 року, але хвилювала, хвилює й хвилюватиме ще багато років справжніх шанувальників неперевершеного таланту Франка.
Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» написана на зразок української народної ліричної пісні «Ой ти, дівчино, горда і пишна...» У вірші змальовано ча рівний образ дівчини, що є водночас джерелом і радості, і муки ліричного героя. Образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Незвичайна врода дівчини бентежить душу юнака, а нерозділена любов важким тягарем лягає йому на серце. Сила і складність почуттів героя дістають своє виявлення у контрастних епітетах і порівняннях, що йдуть від народної пісні. Вродою дівчина — «з горіха зерня», а серцем — «колюче терня», уста її — «тиха, молитва», а слово — «гостре, як бритва». Очі дівчини — «темніші ночі», сама ж вона — «ясная зоря». Такі суперечності в образі коханої приводять ліричного героя до висновків, сповнених психологічного контрасту:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мо ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Ліна Костенко — феномен української літератури XX століття: поет, самобутній філософ, безстрашний творець, багата духовним світом. В чому ж геніальність цієї людини? Очевидно, в дивовижно яскравому світі художнього слова.

Людмила Тарнашинська писала: «Покликання поета — не тлумачити, не з'ясовувати, а передавати в слові своє відчуття часу, його ритм, а його аромат, так само, як не взаємообумовленість того, що ми звемо минулим, торішнім тай майбутнім». І дійсно, поезія Ліни Костенко відтворює плинність часу, кожної миті, яку вона благословляє:

Звичайна мить
Звичайна хата з комином
На росах і дощах
Настояний бузок
Оця реальна мить
Вже завтра буде спомином,
А післязавтра — казкою казок.

Основні мотиви її творчості — це історія нашого народу, філософічність буття, тема поет і поезії, тема кохання, тема моралі,

Вражає читача щирість висловленої думки, емоційність слова, за допомогою яких розкривається людська душа. І саме над нею найчастіше замислюється письменниця. її хвилює те, що спотворює душу, що знищує життя:

Не так страшна та річка Лета
Не так цензура та гірка
Як самознищення поета
Брехнею власного рядка.

Вона доводить, що поет повинен служити тільки народу, а не його ворогам. Деякі слова і паузи додаткові надають категоричності:

Душа у вирій проводжає птиць
Трагічний профіль сходить над снігами
Поет не буде ширмою для вбивць
Були
І є
І будем ворогами.
... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт