Характер і світобачення Левицького сформувалися ще в дитинстві. Переконання письменника безперечно впливали на творення персонажів його творів. Щоб збагнути основні причини поведінки героїв, яких письменник «виліпив» з розмаїття власного душевного життя, варто вивчати його життєвий шлях.

У автобіографії письменник подав дуже цінний фактаж, який вказує, що головною подією в дитинстві Левицького, яка наклала відбиток на все життя письменника, стала смерть його матері. Йдучи за теорією Едипового комплексу і роздумами В. Підмогильного можна побачити, що мати для Левицького стала «надцінною субстанцією, об’єктом поклоніння». Все життя Левицький шукав жінку, схожу на матір, але так і не знайшов, проживши неодруженим. Через всі роки він проніс любов до неї і залишився вірним її пам’яті. Тому до кінця життя, як найдорожчу святиню, шанував і беріг він все, що певною мірою стосувалось його матері. Тільки перше незаймане чуття і непорушна вірність домовині матері давала йому наснаги, через усі роки живила його дух.

Невитравний слід Едипового комплексу став причиною створення галереї жіночих образів. Притаманні їм риси характеру, портрету, творилися письменником крізь призму пам’яті матері І. Нечуя-Левицького.

Селянки, робітниці, попаді — всі вони не мають Щастя у родинному житті, хоч саме вони ж є цьому причиною. Бурлачка є дітовбивцею, попадя — розбещеною, а Кайдашиха — сварливою жінкою, через яку немає щастя в трьох родинах.

Майже в кожному творі в Левицько ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Іван Карпенко-Карий — один з корифеїв української сцени, талановитий драматург і актор. Він займає найбільш помітне місце в українській класичній драматургії та в історії українського театру другої половини XIX ст. і початку XX ст. Його драми і комедії є найвищим досягненням критичного реалізму, гордістю національної театральної культури. Саме він створив перші і кращі зразки нових жанрів в українській драматургії — соціальну комедію і трагедію. Художник слова, викриваючи буржуазію, поміщиків і самодержавний лад, своїми правдивими творами сприяв боротьбі трудящих проти соціального і національного гніту.

Карпенко-Карий умів «заглибитися в душу народу», правдиво розкрити трагедію простих людей.

Новим явищем в українській драматургії була комедія «Мартин Боруля». Автор у творі висміяв станове честолюбство і довів, що гідність людини не в приналежності до привілейованої касти, а в трудовій діяльності, в простоті та щирості людських взаємин.

Новим кроком на шляху творчого зростання стала п’єса «Сто тисяч». У ній письменник розкрив характер хижака-стяжателя, пройнятого ненаситною жадобою до збагачення.

В деяких п’єсах драматург порушує ряд проблем етичного і морального характеру на матеріалі історичного минулого України («Сава Чалий»).

Драматург нещадно викриває і засуджує капіталістичні взаємини між людьми, де все підкорено владі, де панує неправда і зло.

Твори І. Карпенка-Карого вчать нас ненавидіти рабство, потворну мораль.Завантаж свої файли на сайт

Коли світити і жити є злочин, яким займається най могутніша в тоталітарній державі каральна машина, що розстрілює сузір’я, то винних поетів шукати не доводиться. Але десь має бути якась добра рука, яка ласкаво стримає їх перед вибором дороги знищення. Не було сили, яка б стримала Василя Стуса. І він вийшов на свою Сенатську площу. Він розумів, що в кривих дзеркалах страху вибір його не буде навіть усвідомлений і оцінений. Зате… прийде нове покоління… Вічний мотив.

Твоє життя минуло й занебуло,
І гусне крик. Довліє злоба дневі.
І спроневіра спалює чоло,
І дивен див біжить поверхи древа,
І ніч біжить поверхи давніх днів,
І тінь лягла на заволоку часу
Поезія, краса моя, окрасо,
Я перед тебе чи до тебе жив?

Чи усвідомлював Василь Стус, що він несе у собі рідкісний національний скарб? Здається, усвідомлював. У всякому разі усвідомлював, що ціна на національний скарб зовсім упала. Обминувши державний прейскурант і цінності тодішнього літературного ярмарку, Василь Стус розумів, що посідає в українській літературі вакантне високе місце. Він почувався патрицієм, що несе високий обов’язок солдата: якщо не я, то хто?

Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, Доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.

Повторюють вічне питання: чи є сенс у донкіхотстві поета, коли він і дні його життя є неповторною цінністю? В цьому питанні є спроба вже навіть зараз перетягти його на свій б ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Hалежне місце П.Куліша в істоpії укpаїнської літеpатуpи та культуpи загалом лише окpеслюється. Пpоте багатогpанна діяльність великого подвижника укpаїнського слова і духу була підставою для високих оцінок видатних людей pізних літеpатуpних епох. Пеpекладацька діяльність – це лише один із виявів Кулішевого подвижництва, шлях до цілісного осмислення якого кpиється в пізнанні його філософії. А вона гpунтується на взаємозв’язку двох пpовідних для всієї твоpчості митця начал – духовного та національного.

Таким чином, П.Куліш – це ціла епоха в укpаїнській літеpатуpі, оpигінальній та пеpекладній, яка чекає на глибинне осмислення. Було щось у Куліші таке, що відpізняло його від, загалом "милих малоpосів”. І, найпевніше, що саме оте "щось” залишається в його спадщині й донині. І донині дpатує та відpізняє.

Куліш – то жадний істоpик (Євген Маланюк). Ваpто пpидивитися, скільки твоpчих починків залишив нам Куліш у спадщину, скільки починів з телескопічною, майже, пеpспективою. А скільки глибоких думок pозкидано в його не конче систематичних (тим більше – систематизованих нащадками) писаннях з pізних ділянок і на pізні теми, думок, унятих часом у спpавжню бpонзу, що витpимає віки, думок, що кидають яскpаве світло в найтьмяніші закути націопсихології чи націоістоpіософії.

П.Куліш – людина енциклопедичних знань, дивовижної пpацездатності. Він захоплював своїх сучасників винятковою плодотвоpністю і водночас дpатував частими змінами своїх поглядів, оцінок, політичних плат ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

"Hаша Леся” – говоpимо пpосто і звично, ніби пpо найдоpожчу, найближчу і pідну людину. Обpаз Лесі Укpаїнки входить у життя з пеpшими піснями й віpшами, пеpшими дpукованими pядками, полонить сеpце своєю великою любов’ю до наpоду, мужністю і величчю, своєю незламною силою. Ось уже понад сто pоків живемо з її натхненною поезією. Леся – ніжна, тендітна, невиліковно хвоpа, але мужня, сильна духом. Вона в найтяжчих випpобах долі не дала pозчавити себе. Вона піднеслася над своїм часом, над своєю похмуpою епохою, над своїм болем. Міцне духовне здоpов’я, яке кипіло у її поезіях мужністю, нескоpеністю, любов’ю, допомогло їй в цьому. Саме ці мотиви звучать у багатьох ліpичних твоpах поетеси:

Hі, я хочу кpізь сльози сміятись,
Сеpед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Свої симпатії вона віддає тим, хто не коpився долі, співала хвалу натуpам одеpжимим. Під час читання її твоpів в уяві постає титан, який співає пpо долю pідного наpоду, бачиш мужніх і сильних духом укpаїнців, що боpються і закликають до боpотьби, до помсти.
Hе поет, хто забуває
Пpо стpашні наpодні pани…

І тепеp нащадки гpафські
Тюpми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостpеє гаpтують.
Леся любить pідну землю, свою Волинь, свою Укpаїну. І її поезії сповнені любові до pідного кpаю. Вона, подібно своєму Пpометеєві, любить людей, має бунтівний дух і нездоланну мужність.
Пpометей – втілення найславніших геpоїв усіх наpодів і ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Олександр Олесь — один із найталановитіших поетів початку XX сторіччя, вже перша збірка якого засвідчила, що «Україна, — за словами М. Грушевського, — дістала поета-лірика, котрого виглядала з часів Шевченка». Вже перший друкований вірш, датований 1903 роком, конкретизує витоки тих «срібних акордів, що з серця знялись»:

В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…
Весь божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів.

Вже ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, невгамовність та емоційну складність почуття, а також свіжість, сонцесяйність, музикальність поетичного слова.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. У своїй поетичній присвяті матері («Моїй матері») він називав себе дитиною степу, «рідним братом вітру, простору і трав», що «як море, хвилювавсь». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є провідною у доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилувана її вічним рухом становлять основу світосприймаття Олеся, його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно…
Не надивив ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Пригодницький роман. Уже сама назва жанру викликає зацікавлення читача, особливо молодого. Пригоди — це завжди романтика, мрія. Недаремно сам автор, потрапивши в досить скрутне становище (арешт, слідство, висилка на Далекий Схід), писав: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво».

Взагалі пригодницький жанр в українській літературі представлений не дуже широко і майже незнайомий учням, бо шкільна програма практично не передбачає його вивчення. Мабуть, це данина традиції радянських часів — знайомити молодь лише з «серйозними», «ідеологічно вивіреними» творами, а не з пригодницькою літературою чи фантастикою.

Особливістю ж роману І. Багряного «Тигролови» є те, що він поєднав у собі дуже серйозні, глибокі проблеми з романтикою пригод. Пригоди, у свою чергу, зображені різні за своєю вагою та значущістю: від таких, як втеча головного героя з ешелону смерті і боротьба за виживання в диких тайгових нетрях, до смішних (спостереження за лісовими мешканцями — козою з козеням, гадюкою, колонком) і до пригод «почуттєвих» (Григорій випадково підгледів, як купається Наталка, і мучиться, чи вона не помітила його й не образилась).

Відповідно до законів жанру у романі повинна бути велика кількість дійових осіб, кілька сюжетних ліній, життя героїв зображене протягом значного відрізку часу. В І. Багряного цього немає, і з цього погляду, «Тигролови» швидше мали б бути пові ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У романi «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» Панас Мирний описує життя поневоленого народу. Письменник подає образи нескорених жiнок-селянок, якi, незважаючи на важкi соцiальнi, а також психологiчнi умови, залишаються такими ж чесними, добрими i мужнiми. Такими рисами характеру Панас Мирний надiлив Мотрю, Галю i Христю, якi звикли до важкого, але чесного життя. Для них краще вже нiчого не мати, нiж мати щось, що було здобуте неправдою, крадiжками i злочинами.

Враженi неправдою, деякi чоловiки — Чiпка, Максим — стають на шлях злочинiв. Але жiнки виявляються сильнiшими за них, прагнучи зробити все, щоб покращити своє становище чесною працею. Яскравим прикладом жiнки-трудiвницi є Мотря, яка працює не покладаючи рук, щоб хоч якось пiдтримати свою родину. В її життi не було щастя, радостi. Невеличкий промiнь лише на мить освiтив її життя, подарувавши клаптик землi, i знову згаснув, вiдiбравши останню надiю, останнi мрiї та сподiвання: «Мотря день i нiч в роботi та в роботi; лiтом — на полi, зимою — вдома».

Цiй жiнцi було дуже важко змиритися з неправдою, яка дуже глибоко її вразила. Та не тiльки соцiальнi умови пригнiчували Мотрю, великого болю завдав їй її рiдний син, зневажаючи її почуття, ображаючи материнське серце. Людиною, перед якою Мотря виливала своє горе, якiй вона скаржилася на своє злиденне життя, була Христя. Ця дiвчина була веселою, завжди усмiхненою, але, зiткнувшись із несправедливiстю, кривдою i пригнiченням, вона зовсiм змiнилася. Христя стала мовчаз ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Коцюбинський — художник-психолог. Його не задовольняє малювання хай найчарівнішого, хай найоригінальнішого за етнографією казкового краю. Йому треба було зазирнути в душу людини, зрозуміти, чим ця душа живе і на що сподівається. Саме психіка людини, особливості її духовного світу цікавлять письменника насамперед. Звідки у людини з’являються фантастичні уявлення, що своїм корінням сягають до вірувань далеких предків?

Як вони зберігаються протягом усього життя? На ці питання намагається дати відповідь Коцюбинський уже на перших сторінках твору, зокрема, показуючи формування характеру головного героя — Івана Палійчука і, що найважливіше, його світосприйняття.
Початок твору простий, спокійний, як і належить епосу або казці. Але вже з перших слів оповіді в ній з’являється фантастичний елемент. Неспокійний був новонароджений Іванко, і забобонна мати, не знаючи чим це пояснити, вважає, що дитину їй підмінили. Мабуть, баба при пологах «не обкурила десь хати», «не засвітила свічки», і їй підклали бісеня. Тож із перших днів свого народження Іванко потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань, які його батьки успадкували від своїх, а ті — від давніших предків.

Майстер психологічної новели, Коцюбинський знаходить напрочуд вдалі засоби для розкриття внутрішнього світу маленького гуцула. На початку твору таким важливим художньо навантаженим словом є не якийсь дивний троп, а звичайне дієслово «знав». Воно найкраще показує світо-відчуттєву позицію маленьког ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Микола Куліш був багатогранно обдарованим художником. Людиною виняткової творчої та громадської енергії, самобутнім новатором-експериментатором. Одна з п’єс, де виявляються політичні погляди автора, — «Мина Мазайло». Роботу над комедією «Мина Мазайло» Микола Куліш завершив наприкінці 1928 року. Ніхто в багатонаціональній літературі ще так нещадно не оголював й не висміював пухлин зловісного, войовниче настроєного великодержавного шовінізму.

Доля української мови дуже складна: починаючи з указу Петра І про заборону друкування книжок українською мовою і в подальші роки, вона зазнала багато утисків з боку Російської імперії.

«Ніякої малоросійської мови не було, нема й бути не може, і що наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована активом на неї Польщі», — казав міністр внутрішніх справ Валуєв. Але яке ж це знущання з іскрометної поетичної мови великого народу! Саме така тема твору М. Куліша. Не було б тотальної русифікації — не виникло б потреби і в українізації. Тема цієї п’єси дуже актуальна і в наші дні. Кожен народ має право на свою національну мову, і ніхто не може заперечувати цього. Один з найбільших скарбів, які успадковує народ від своїх предків, є, незаперечно, його рідна мова. Мова ця — то дзеркало душі народу, то святиня, з котрою зв’язане не тільки минуле, а й майбутнє! народу, і повага до нього у світі.

Спокон віків наші предки пишалися прізвищами, успадкованими від своїх батьків. Ці прізвища розкри-1 вали не ті ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Сатиричні повісті М. Булгакова займають особливе місце як у його тварчості, так і у всій російській літературі. Якби вани були широко надруковані й оцінені у свій час, те, можлива, змогли б послужити застереженням від багатьох помилок – але, на жаль, саме тому їм і призначена була така нелегка доля. Дія в повісті «Фатальні яйця», написаної в 1924 році, відбувається в недалекому майбутньому. Сита й безтурботна Моськва «світилася, вагні танцювали, гаснули й спалахували».

Учений Персиків, «фахівець із голих гадів», відкриває черваний промінь, за допомогою якого можна збільшувати живі організми до небувалих розмірів. Газети сурмлять про те, як перетварить життя країни. На жаль, при проведенні експерименту замість мирних і настільки корисних курей розмножуються й виростають усім на жах усякі гади – змії, крокодили та інші небезпечні для життя звірі. І рятує від них не Червана Армія, а чудо – 18-градусний мороз серед серпня. Повість була написана так легко, з таким блиськучим гумором, що до критики не відразу дійшла паралель із головним черваним експериментом, проведеним у країні: теж адже хотіли, як краще, а розмножувалися й прибирали до рук небачену владу в основному якісь гади. І врятуватися від них з кожним роком було усе сутужніше.

І мороз їх, на жаль, теж не брав. «Зла сатира», «відверте знущання», «пряма варожість» – так зрештою оцінила рапповськая критика повість. Надалі владу врахувала сваї помилки – наступна повість Булгакова, «Собаче серце», написана в 1925 ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання – одне з найглибших і ськладних добутків російської літератури, у якому автор розповів про історію загибелі душі головного героя після здійснення їм злочину, про відчуження Родіона Раськольникова від усього миру, від найближчих йому людей – матері, сестри, другО. Достоєвський затверджував, що повернутися в цей мир, знову стати повноправним членом суспільства можна, лише ставши проти людиноненависницьких ідей, очистившись стражданням. Вдумлива читаючи роман, мимовалі усвідомлюєш, як глибоко автор проникнув у душі й серця сваїх героїв, як чудова осяг людський характер, з якою геніальністю повідав про моральні потрясіння головного героя.

Центральною фігурою роману є, звичайно, Родіон Розкольників. Але в «Злочині й покаранні» багато інших діючих осіб. Це Разумихин, Авдотья Романівна й Пульхерия Олександрівна, Раськоль-Никовы, Петро Петрович Лужин, Аркадій Іванович Свидригайлов, Мармеладовы. Сім’я Мармеладовых відіграє особливу роль у романі. Адже саме Сонечке Мармеладо-Виття, .її вірі й безкорисливій любові зобов’язаний Розкольників сваїм духовним відродженням. Її велика любов, що исстрадались, але чиста душа, здатна навіть в убивці побачити людину, співпереживати йому, мучитися разом з ним, урятували Раськольникова. Так, Соня – «блудниця», як пише про неї Достоєвський, але вана була змушена продавати себе, щоб урятувати від голодної смерті дітей мачухи. Навіть у сваєму жахливаму положенні Соня зуміла залишитися людиною, пияцтв ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Василь Семенович Гроссман зобразив у романі «Життя й доля» Велику Вітчизняну війну як подія історії, що вирішує долю не тільки Росії, але й усього миру. Письменник зумів відбити в цьому добутку героїзм людей на війні, боротьбу зі злочинами фашистів, а також повну правду про події, що відбувалися тоді, усередині країни: посиланню в сталінські табори, арештах і всім пов’язаним із цим. У долях основних героїв твару Василь Гроссман запам’ятовує неминучі під час війни страждання, втрати, смерті. Трагічні події цієї епохи народжують у людині внутрішні протиріччя, порушують його гармонію із зовнішнім миром.

Це видно на прикладі доль героїв роману «Життя й доля» – Крымова, Штрума, Новикова, Грекова, Євгенії Миколаївни Шапошниковай. Комісар Крымов, більшовик-ленінець, рыцарськи відданий ідеям ревалюції, чесний і прямій до прямолінійності, переконаний, що захищає праву справу, коли пише доноси на запідозреного їм у неблагонадійності Грекова. Ми бачимо, як у фіналі ця людина, арфа, приходить до страшної незгоди із самим собою, зі сваїми вчорашніми вчинками й поглядами. Він переосмислює сває життя, занова оцінює Грекова, сває відношення до нього. Фізик Штрум, навпаки, спочатку готовий не відступати від істини.

Наприкінці роману він переможець. Але ця перемога дісталася йому не тільки працею й талантом, але й підлим учинком. Він усвідомлює це, тому глибоко нещасно навіть під час сваго науковаго тріумфу. Підписавши брехливе «викривальне» лист, Штрум стає іншою людиною, назавж ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Свою п’єсу «Вишневий сад» сам О. П. Чехов називав комедією. Але адже п’єса-те смутна!.. Так у чому ж справа? Як відомо із самого початку, маєток приречений; приречені й герої – Раневськая, Гаїв, Аня й Варячи – їм не на що жити, не на що сподіватися. Пропонований Лопахиным вихід для них неможливий. Усе для них симвалізує минуле, якусь давнє, прекрасне життя, коли все було легко й просто, навіть уміли сушити вишню й вазами відправляти в Моськву… Але тепер сад зостарився, урожайні роки рідкі, спосіб готування вишні забутий… Постійне неблагополуччя відчувається за всіма словами й учинками героїв… І навіть надії на майбутнє, висловлені одним із самих діяльних героїв Лопахи-Ным, непереконливі.

Непереконливі й слова Пети Трофимова: «Росія – наш сад», «треба працювати». Адже сам Трофимов – вічний студент, що ніяк не може приступитися до якої-небудь серйозної діяльності. Неблагополуччя й у тім, як розвиваються відносини між героями (Лопахин і Варячи люблять один одного, так чомусь не стварюють сім’ю), і в їхніх розмовах. Кожний говарить про те, що його цікавить у цей момент, і не слухає інших. Героям Чехова властива трагічна «глухота», тому в діалогах змішується важливе й дрібне, трагічне й дурне. Адже в «Вишневаму саду», як і в житті, перемішані обставини трагічні, драматичні й комічні. Ськрізь видний розлад, навіть у тім, що слуги повадяться, як добродії. Фірс говарить, порівнюючи минуле й сьогодення, що «всі враздробь». Характерно й те, що його забувають у маєтку…

А я ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У російській літературі досить часто письменники торкалися таких тем, які були актуальні для будь-якої епохи. Такі проблеми, порушені класиками, як поняття про добро й зло, пошуки сенсу життя, вплив навколишнього середовища на особистість людини й інші, завжди стояли в центрі уваги російської літератури. Чехів найбільше яськрава показав процес зміни людської душі під впливам середовища й прожитого років. Хто не думав замолоду про такі піднесені ідеали, як честь, рівність, братерства, валя, не мріяв про працю на користь суспільства.

Але проходять роки, і людина внутрішньо міняється, бажаючи тільки спокою й ситого, забезпеченого життя. Чехів перший розкрив соціальні причини цієї хвароби в оповіданні «Ионыч». Дмитро Старців, молодий, талановитий лікар, приїжджає на роботу після закінчення університету в губернське місто С. і знаходить собі місце в Дялиже, у дев’яти верстах від містО. Старців всіма силами намагається бути корисним людям, він майже не буває в місті, увесь свій час віддає роботі. Робота становить зміст його життя, заради її він готовий забути про розваги, тому він багато трудиться, не знаючи відпочинку. Але Чехов в іншому оповіданні висловив дуже вірну думку, що найчастіше досить швидко черствіють учителі й лікарі.

Одноманітні будні, наповнені неськінченними хварими, спочатку не дратують Старцева. Йому радять, як утвареному й інтелігентній людині, частіше бувати в місті, записатися в клуб, вхід куди був доступний тільки верхівці міста, його знайомлять ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Серед тих, кому судилося «Розстріляне Безсмертя», постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 років (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, він був заарештований і засланий до концтабору на Соловки, там і помер. Скільки їх, молодих, талановитих, люблячих світ і життя, розтоптав чобіт сталінських інквізицій?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сіті людоловів. З особливою ретельністю полювали на опозиційний талановитий світ мистецтва, на духовну еліту з її життєтворчим духом.

Євген Плужник — людина з вершин незвичайного таланту, тихої вдачі, стриманий, навіть обережний. Тримався незалежно, і цього було досить…

Він не був «ворогом народу», ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозуміти, осмислити, «…бачив життя… сотнями ран!..» Його твори стали вираженням правди й совісті. Хто ще міг так щиро ввірити себе сучасникам? Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання… Поет переконаний, що зрозуміють його: І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Отже, саме «спокійна щирість» була основою його світобачення та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-ті роки почалися в Україні судово-політичні процеси.

Читаєш чисті й проникливі рядки поета і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:

Ой, упали ж та впали криваві роси

На тихенькі-тихі поля…

... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Поема Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про ту частину історії України, що стосується княжої доби. Описана в ній доля юнака-половця, який потрапив у полон і забув свою Батьківщину. Така біда, як полон, неволя, необхідність жити в чужому краї, не обходила українців. У воєнних походах потрапляли вони у полон до ворога. Під час набігів на Київську Русь поневолювали наш народ кримські татари, турки, інші вороги, плюндрували землю, забирали в рабство жінок, дітей. Вирісши на чужині, діти нерідко забували про свою Батьківщину. А дехто з юнаків навіть ставав воїном у чужинському війську.

Хоч ідеться в поемі про події далекого часу, вона перегукується також із сучасністю. Не тільки в період існування Київської Русі українці змушені були розлучатися зі своєю Батьківщиною.

Наша земля часто переживала важкі часи, коли багатьом людям доводилося шукати кращої долі по чужих далеких краях. Народне прислів’я недаремно каже: «Нашого цвіту по всьому світу». Чимало українців мешкає тепер у Росії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, країнах Європи…

Половецькому юнакові про рідну землю нагадало чарівне степове Євшан-зілля. Українці, які не зі своєї волі ставали вигнанцями, розлучалися з рідною землею, брали з собою у далеку, часто важку дорогу те, що могло нагадувати про батьківський край: вишивані рушники і сорочки, насіння чорнобривців та

інших квітів.

Той, кому доводилося бувати в Росії, на Уралі, не міг не помітити яскравих мальв, що ростуть тут подеку ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Скільки б не пройшло часу, постать Лесі Українки буде завжди асоціюватися з образом героїні її поезії «Contra spem spero!», рядки якої вражають драматизмом і водночас оптимізмом дівчини, здатної за найтяжчих обставин «пісню веселу співать».

Коли я ознайомилася з біографією поетеси, мене приголомшили слова її матері у листі до Івана Франка: «Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль?» Це ж які страждання своєї дитини бачила мати, щоб так подумати! Ми відчуваємо безмежний відчай цієї матері, але сама хвора дівчина рішуче протистоїть йому, проголошуючи: «Contra spem spero!» («без надії сподіваюсь»).

Рядки вірша з такою назвою знайомлять нас з дев’ятнадцятилітньою хворою на туберкульоз дівчиною, яка палко прагнула вирватися з лещат недуги. Але я не можу сказати, що це біографічний епізод із життя поетеси. Перш за все, це філософський роздум, який не залишає байдужим жодного читача, поєднаний з мистецьки довершеною формою. Кожна строфа у цьому — окрема тема, що відбиває настрій, почуття, думки Лесі Українки.

Для виразного розкриття цього настрою і почуттів своєї ліричної героїні поетеса обирає показ її внутрішньої драми методом градації. Тому, мабуть, і не дивно, що й моє хвилювання зростало з кожним прочитаним рядком.

Перші дві строфи — то суцільні контрасти: «хмари осінні» — «весна золота», «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні».

І ми р ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт