Твори великого українського письменника О. Довженка — це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв. Це своєрідний літопис історії українського народу. Окрилений високими ідеалами, закоханий у життя, у велич духу людини —воїна, людини — трудівника, О. Довженко натхненно оспівав поезію і романтику нашої епохи. Про нього написано багато книг, статей, поети йому присвячують вірші, бо, як пише поет І. Гончаренко:

В людських сердець незаймані глибини

своїм він серцем глибоко проник,

співець краси, природи і людини,

душі людської дивний чарівник.

Людина з її душевною красою — це той герой, у якому втілились найвищі Довженкові ідеали краси. У кожному своєму творі з великою любов'ю письменник оспівує людей праці. З особливою силою розкривається ця тема в останніх творах О. Довженка «Зачарована Десна» і «Поема про море», написаних у 1955 році.

«Зачарована Десна» — лебедина пісня письменника. На думку М. Рильського, це задушевна лірична сповідь, до кінця напоєна любов'ю до рідного краю, до його людей. Це справді незвичайний твір. Непростий за своєю по будовою, він поєднує спогади про дитинство і філософські роздуми письменника. З великою любов'ю Довженко пише про свій родовід, про тих юдей, які до революції нічого не мали, а з них, за словами автора, можна було писати портрети апостолів і мислителів.

За жанром це кіноповість. В її сюжеті — мем ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Людина завжди повинна пам'ятати,

звідки вона пішла у життя,

людина не має права бути безбатченком.

Довженків світ... Замріяний деснянські далі внесли в нього ніжність, радощі й скорботу, віру в торжество добра та людяності. Тому такими близькими і зрозумілими кожному поколінню людей є його твори.

Для мене цього року відкрився дивовижний, «зачарований» світ літератури — твори Олександра Петровича Довженка. Здається, що людянішого, талановитішого письменника я не зустрічала. Очима його героїв можна побачити дивний, новий світ, завдяки йому починаєш думати, мріяти, вчилися бачити в душі звичайної людини прекрасне і світле.

Творчість О. Довженка цікава своєю філософською, заглибленістю в життя багато рядків з його творів стали, крилатими висловами: «Любіть землю! Любіть працю на землі...»; «бачити зорі в калюжах»; «людина ще повернеться на вранішню росу»; «благословенна будь, моя Десно», «залиште чисте золото правди».

Щирозолота довженківська правда... це вона відкрила зорі в душах його герої, побачила замріяні зорі в очах малого Сашка. Письменник так майстерно умів своїми образами передати красу людини, її доброту і високий розум.

Низький уклін зоряному серцю великого майстра!

Куди б не вели нас життєві дороги, а перед очима завжди виникає той чарівний світ природи рідного краю, в якому нашим білоголовим хлоп&# ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Олександр Довженко — письменник-боєць, патріот. І коли «землю його обплели траншеї, він її біль в своїм серці ніс» (Л. Забашта) і вирішив, що «буде там, де воює народ проти жахливого смертельного ворога». Будучи воїном, він бачив усі страхіття Другої Світової війни, через те й твори його такі схвильовані, сповнені болю й тривоги за долю людства.

Тому і почав Довженко вести свій «Щоденник» у 1941 році, а в березні 1942 р. записи стають регулярними. Геніальна людина страждала душею, тому його «Щоденник» є страшним документом, у якому автор веде свої дослідження причин і перебігу війни з фашистами.

«Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній війні чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, і прийдуть свої, і гинутиме він від розстрілів та засилань за участь у співробітництві. Чи пропадуть марно наші жертви?» (5.03.1942 р.)

Записи були кожного дня. Довженко висловлював своє світобачення, душевний стан, переживання, думки про події, давав оцінки різним ситуаціям.

«Сьогодні Паска. Найпоетичніше свято людей, що обробляють землю, і найстаріше, безумовно, дохристиянське... Свято над святами. Люди цілували людей. Нема. Нема нічого. Чисто. Продовжується будень. Довжелезний. І ллється кров. Земля занедужала» (4.04. 1942 p.).

Наступного дня він записує свої спогади про минуле мирне життя, про ті радісні почуття, які були в його жи ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Щоденникові записи, листи — своєрідна кардіограма життєпису Довженка — воєнного кореспондента.

На думку Миколи Вінграновського, О. Довженко, як художник слова, розкрився найяскравіше у своїх щоденникових записах, які він розпочав у роки війни і про які ніхто не знав. Своєму «Щоденнику» на той час уже Майстер зі світовою славою довіряв найпотаємніші свої думки. І якби хтось дізнався про цей «Щоденник», то Довженка не минули б тюремні грати, і, можливо, його б спіткала доля Василя Стуса і тих тисяч українських інтелігентів, яких намагалася фізично і морально знищити система.

З останніх публікацій про О. П. Довженка ми довідалися про те, що «Щоденник» побачив світ нещодавно і читачем він сприймається як сповідь художника, відверта розмова з самим собою про трагедію українського народу, що не знав своєї історії, і про ті несправедливості, які завдані були все тією ж системою. Життя Майстра, відповідно, було непростим, та у своїх творах він завжди прагнув зберегти неповторність і самобутність. Часом режим його перемагав. Але він знову підводився для утвердження споконвічних ідеалів, які було викинуто на смітник історії.

Ось і до моїх рук потрапив утаємничений шедевр Олександра Петровича.

Перша записна книжка. Рік 1941. Вона буквально кровоточить своєю жахливою правдою. Правдою про священний подвиг рядового солдата, про ті страждання, які пережили люди в гітлерівській окупації. Німці, пише автор, при ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

П.Тичина

Давно вже зарубцювалися рани війни. Але народі пам'ять про неї живе, не слабшає біль втрат. Вічні між століть ті, що загинули в боях, славні у віках живі, безсмерті солдати; всі, хто сміливо йшов у бій, відстоюючи право на життя, свободу для майбутніх. Нам, нащадкам переможців над фашистською нечистю; все цікавіше відкривати правду про ті полум'яні роки, і ми звертаємось до мистецтва й літератури.

Один з найкращих творів про війну був написаний у часи Великої Вітчизняної. Це кіноповість О. Довженка «Україна огні». Письменник О. Підсуха відзначив: «Україна огні» — через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією, за широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді — таки шекспірівськими комедіями у нашій літературі тих часів не має собі рівного».

«Україна в огні» — кіноповість — трагедія. Автор створив сценарій про людей простих звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесла найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів.

Вірний правді життя і власним гуманістичним ідеалам Довженко чи не єдиний в усій тогочасній літературі порушив проблему простої людини. Свої гуманістичні ідеї письменник реалізував передусім через трагічну долю дів-чини-полонянки, жінки в окупації, наголошуючи, що «у війні ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Здавна в народі цінувалися й прославлялися дівоча чесність, гідність, порядність. Але чи можна поставити знак рівняння між незайманістю та гідністю й честю? Українські митці подають цікаву трансформацію цього питання, в художньо переконливих образах показують усю складність і неоднозначність життєвих ситуацій.

Олеся з кіноповісті О. Довженка «Україна в огні», дівчина чиста і строга, з якою хлопці не насмілювалися навіть жартувати, запросила на ніч незнайомого солдата з нашої відступаючої армії, щоб тільки не дістатися ворогові. На щастя, між молодими людьми виникають почуття, які вони збережуть і пронесуть через криваві випробування війни. І даний вчинок дівчини викликає не осуд, а захоплення своїми і патріотизмом, і гідністю, і душевною чистотою.

Горда й сильна Наталка Сірківна з роману І. Багряного «Тигролови» закохалася у юнака, що втік зі страшного поїзда, який віз репресованих тоталітарним режимом на заслання. Дівчина серцем відчула порядність Григорія Многогрішного, справедливість його поривань. Разом із батьком і братом вона сміливо брала участь у полюванні на тигрів на їхньому відлові, а тут боялася признатися у своїх почуттях навіть самій собі. Та коли настав вирішальний момент — Наталчин коханий змушений був тікати, щоб не наражати на небезпеку себе й своїх рятівників, перша робить крок назустріч, йде разом із ним у небезпечні мандри. І це тільки вивищує дівчину в наших очах.

Безталанне дитя війни, Єлька з ром ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Кіноповість О. Довженка «Україна в огні» розпочинається зворушливою картиною: «У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа... родина... Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Сім'я — першооснова будь-якого суспільства, тому все добре і погане йде саме від неї. Здавна у нашого народу виробилися певні традиції, існувала навіть родинна педагогіка, яку відобразили у своїх творах багато українських письменників.

Найперша засада — це виховання дітей працею. Остап Вишня згадував, що вік дітей визначали раніше не за роками, а за тим, що вони вміли робити чи яку роботу їм уже можна було доручати: пасти гусей, корів, коней, жати чи в'язати.

Друга важлива засада — виховання поваги до батька-матері, до старших. Діти називали батьків на Ви і вживали цю форму навіть не за їхньої присутності.

Малий Сашко із кіноповісті «Зачарована Десна»О. Довженка усвідомив свої «гріхи» й вирішив «творити добрі діла»: «Піду на вулицю шанувати великих людей. Дід казав, що за це прощається багато великих гріхів на тім світі. Піду знімати перед ними шапкуй казати «здрастуйте».

Третя — дотримання чесності та порядності в громадському й особистому житті. Завжди була осторога: «Не зганьби своє ім'я», «Подумай, що люди скажуть».

Багат ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Споконвіку людина прагнула творити, втілювати свою душу в полотна й симфонії, в мармур чи бронзу, і в поеми. Багато їх, творців прекрасного. Але кожен твір мистецтва ми сприймаємо відповідно до власного смаку. Одному подобається велична простота пейзажів Шишкіна або Васильківського, інший захоплюється абстракціонізмом чи то якимись іншими модерновими картинами. Комусь зігріває душу прозора лірика Сосюри, а хтось у захваті від складних асоціативних образів поем Драча... Постають перед нами земний, якийсь «домашній» колгоспний бригадир і великий письменник Стельмах, і весь спрямований до чогось вищого, готовий, мов буревісник, різати крилом хмари, Довженко.

Довженко... Моє захоплення ним почалося після зустрічі з висловом цього письменника про те, що треба вміти і в буденних калюжах бачити зорі. Це підштовхнуло мене читати і його твори, і написане про нього. І з кожним рядком усе більше зростало захоплення. Але були й фільми... Залишалося тільки дивуватися, якою ж людиною треба бути, щоб зробити за одне життя стільки прекрасного.

Він був різним — це можна побачити з портретів. Часом — суворий і енергійний, часом — лагідний, ніжний, із теплою усмішкою... Автор-лірик «Зачарованої Десни» і пристрасний автор «Повісті полум'яних літ» та «України в огні».

Не правильно, що кіномитці більше звертають увагу у своїх творах саме на так званий відеоряд — принаймні Довженка це не стосуєтьс ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Олександр Довженко — самобутній новатор у кіномистецтві і в літературі — є визначним явищем в історії української літератури.

Будучи водночас і режисером, і письменником, він мав серце полум'яного патріота своєї землі.

Олександр Довженко робив для газети шаржі, карикатури, малював, але це вже його не задовольняло. Почав думати про «молоде мистецтво» — кіно. І так, як від природи він був сатириком, дивлячись фільми, подумки вказував на недоліки режисера у певних сценах.

І ось червень 1926 року, на Одеській кінофабриці режисер Довженко ставить першу короткометражну комедію «Вася — реформатор», потім «Ягідки кохання». У них молодий кіномитець показує кумедні пригоди.

Через рік виходить новий серйозніший фільм «Сумка дипкур'єра», у якому автор розповідає про героїчний подвиг радянського дипломата.

Після виходу на екран фільму «Звенигора» Довженко одразу став відомим на весь світ. Він чарував усіх режисерською фантазією, вмінням поєднати реальність і фантастику, епос і побут.

А далі з'являються «Арсенал» (про січневе повстання київських арсенальців проти буржуазії), «Земля» (шедевр світового кіно про вселюдські проблеми: земля і людина, людина і смерть, кохання), «Щорс і «Тарас Бульба» (змалювання історичних постатей у нерозривному зв'язку з народом).

Після війни створює кіноповісті ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Бувають, може, й кращі голоси,

але такого другого немає.

Я. Костенко

Почати свій твір я хочу словами Володимира Базилевського: «Талант — не щось одномірне, цілий комплекс чинників, що й творять гармонію. Але з-поміж усіх особливостей є визначальна риса, за якою вгадується той чи інший майстер. У Ліни Костенко — це концентрація мислі...»

Так, Ліна Костенко — справжній майстер художнього світу. Вона філософськи осмислює зміст життєвих проблем, розкриває найсуттєвіші почуття людини, її неповторність і складність, суперечливість і красу. В її ліриці звучать і мотиви Великої Вітчизняної війни, і роздуми про важливість творчої праці, бажання залишити по собі добру пам'ять, любити людей і природу, берегти їх.

Вірші поетеси наповнені філософського наснагою роздумів про роль мистецтва, відповідальністю митця перед часом, своєю совістю. Костенко засуджує нещирість, пристосуванство і, безумовно, возвеличує народ, Вітчизну, кохання.

Тематичний обрій поетеси досить широкий. Самобутність її в тому, що вона художньо осмислює загальнолюдські цінності. І перша з них — роль і місце митця в житті. Епіграфом до цієї теми можна взяти рядки з вірша «Страшні слова, коли вони мовчать»: Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Цю ж проблему Костенко порушує в своєму історичному романі «Маруся Чурай». Головна героїня (таланови ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

..Ця дівчина була народжена для любові,

але не зазнала її радощів і всі свої надії,

все своє любляче серце по краплині

сточила в неперевершені рядки...

М. Стельмах

Українська пісня живе з давніх часів, живе, переживаючи цілі покоління. Добрі люди кажуть, що українець співає цілий рік і цілий вік. Так, мабуть,

нам від Бога дано. Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною постаттю в історії української пісенної культури є Маруся Чурай — легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй народ приписує авторство багатьох популярних пісень: «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Прилетіла зозуленька», «На городі верба рясна», «Засвіт встали козаченьки» та інших.

Відомі дані про Марусю Чурай скупі й суперечливі, ніяких письмових документів про життя дівчини нема, окрім її пісень, які зберіг народ у своїх переказах. Та все ж таки сучасні дослідники українського фольклору вважають, що така поетеса існувала насправді.

За переказами, Маруся Чурай жила у І половині XVII ст. і була дочкою полтавського козака. Вона щиро кохала парубка Григорія Бобренка, але його мати була проти цього кохання. Маруся вірно чекала свого Гриця з війни, а він, повернувшись, послухався матері й одружився з іншою. Глибока образа і біль від зради найдорожчої у світі людини породили жадобу помсти в душі дівчини. Вона заварила зілля ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Постать Марусі Чурай, полтавської піснетворки XVII ст., посіла важливе місце в історії української літератури. Щоправда документальних підтверджень про її існування на сьогодні не знайдено і про реальність поетеси свідчать лише її твори, які до того ж стали вже народними піснями, та художні твори про неї.

М. Старицький використовує фольклорний сюжет у своїй драмі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» з метою привернути увагу суспільства до проблем сучасності: деморалізуючий вплив надмірної кількості грошей на особистість; нещирість, несправжність людських стосунків між людьми, байдужість до доль інших людей. Для реалізації мети він вводить у драму новий персонаж. Це сільський підстаркуватий парубок-багатій Хома. Зробивши його головним героєм п'єси, письменник послабив увагу до поетичного таланту Марусі Чурай і зобразив її як звичайну сільську дівчину, яка до Грицевої зради співала пісень (своїх чи чужих із тексту драми не відомо), а після — втратила таку здатність.

Якщо М. Старицький, видозмінюючи фольклорний сюжет, зберігає його прив'язаність до образу Марусі Чурай, то О. Кобилянська у своїй повісті «В неділю рано зілля копала» відходить від цього образу якнайдалі, замінюючи навіть ім'я Марусі на Тетяну. Головним героєм повісті авторка робить Гриця, прив'язує його до циганського фольклору, ускладнюючи таким чином фабулу і проблематику повісті. Причиною трагедії тут стають уже не соціальні умови, а причин-но-н ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Українська народна пісня то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість і смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення. Полиньмо в сиві віки, доторкнемося серцем до золотих ключів людського генія — і нам уявляються ті першотвори, чиї автори хай і загубились у плині століть, але їхнє слово квітує і нині. Часом з дивного калейдоскопу вихоплюється легендарна постать автора. Такою є народна поетеса Маруся Чурай. Народилася для кохання щирого, але не зазнала його радощів. І всі сподівання люблячого серця краплина за краплиною вилила в пісню бентежну, жагучу.

Ішов милий горонькою,

Мила — під горою,

Зацвів милий роженькою,

Мила — калиною.

Квітує калиною, пломеніючи кетягами, творчість народної поетеси на запашних луках української ліричної пісні. Маруся Чурай — це образ, витворений народною уявою, втілений у творах письменників і науковців. Чи реальною є її постать? Хто знає. Може, це лише поетична легенда.

Маруся Чурай — дівчина з легенди, цікавої й захоплюючої, що впродовж трьох століть тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенніше...

Україні таланить на великих жінок. Три століття віддаляють Марусю Чурай від поетеси Ліни Костенко. Але скільки спільного мають ці незвичайні жінки, ці беззахисні і беззбройні пророки нашого багатостраждального народу, слово яких було «духовним мечем». І ось ожила легендарна дівчина на сторінках ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Певний, хто народився на Україні чув пісню «Ой не ходи Грицю», і, певний, багато тих, хто чув, не замислювалися над тим, хто автор, чи вважали її народною. Так, пісня дійсно народна. Але що таке народна пісня? Пісня, яку створив народ, чи пісня, яку співає, любить весь народ, чи перше і друге? Але пісню хтось обов'язково творить: хтось починає, хтось підтримує, хтось підспівує...

Ліна Костенко, одна з найталановитіших українських поетес європейського рівня, створила роман «Маруся Чурай», де використала давню легенду про талановиту українську дівчину, що писала пісня, які співали в хатах на вечорницях, на вулицях, співали у походах, співали полками, містами — країною.

Ліна Костенко обрала основою для роману легенду. Хто сказав, що легенди — брехня, в першу чергу поетесу цікавила сама можливість існування Марусі Чурай, її таланту, її роль в житті Полтави тих часів, всієї України.

Поема Ліни Костенко єднала поета, митця з народом; Маруся Чурай — авторка пісень — є голосом народу, досягла вищої мети письменника, особливо поета, — стати народним.

А піснями Марусі Чурай «плакала Полтава». Крім того, коли Марусю Чурай судять, то на захист її підіймається Іван Іскра:

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні...

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!..

До речі, що таке голос України? Зараз газети називають ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашній фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії

«Прапороносці» — і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Для письменників його покоління визначальною, випробувальною в житті й творчості смугою стала Друга світова війна. Пройшовши курс її «окопних університетів», Гончар виніс звідти сумні враження про руйнівні сили життя за допомогою слова став стверджувати протилежне — «сильне, поетичне, непокорене, бунтівливе, незаплямоване, піднесене, красиве, творче в людині».

На рубежі 50-60-х років в авторовому осмисленні війни вирізняється з найбільшою очевидністю мотив утвердження духовної стійкості людини в умовах війни. В романі «Людина й зброя» не випадково центральні постаті — це вчорашні студенти-історики, а одному з них —- Богданові Колосовському — доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої миті посягнути й на нього самого.

У романі оголюється ситуація, за якої людський індивід у «цивілізованому» XX столітті опиняється в трагічній самотності. Єдине, що утримує ще його «на рівних» у цьому світі, це — любов. Поетизація любові в «Людині і зброї» контрастує з воєнним божевіллям.

Те ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Олесь Гончар — великий полум'яний патріот своєї держави. Він оберігав і примножував енергію гуманності, доброти, національної честі та гідності.

Новела «Модри Камень» є найцікавішою з творів воєнної тематики. У журналі «Україна» вона була надрукована ще до появи «Прапороносців». Хоча несправедлива критика болісно вразила письменника, та все ж таки він у новелі показав свій справжній талант. Автор зобразив трагічно обірване війною почуття між радянським солдатом та іноземною дівчиною-словачкою.

Несподіване кохання до красуні Терези прийшло всупереч війні. Не закріпилося воно в реальному житті, бо дівчина загинула від рук поліцая. Але кохання продовжує жити у пам'яті солдата, в його мріях, у яких він розмовляє з Терезою, як із живою: «Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне? Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Ти виходиш на дерев'яний різьблений ґанок у білій легкій сукні з чорною пов'язкою на рукаві і дивишся вниз, за Модри Камень, де колись, пролягала наша оборона. Тепер скрізь уже поросла буйна трава».

Сюжет ніби сам по собі простий, та він вміщує в собі основну думку: сила кохання, нездоланна любов сильніше за сме ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

«Творчість Олеся Гончара відзначається різко індивідуальним колоритом, він цілком органічний, і його ніколи не плутаєш із іншим. М'яка задушевність, тонке ліричне почуття, ненав'язливий романтичний аромат, на яких лежить печать самобутньої письменницької особистості», — так сказав Євген Гуцало.

І дійсно, ці риси властиві чи не кожному рядку роману «Людина і зброя». Це перший масштабний антикультівський твір в українській літературі. Драматичним постає життя, автор висловлює тривогу за долю всього людства, бо саме воно цілими століттями тримає в руках зброю і само ж гине у страшних війнах. Димитр Добрєв (болгарський письменник) писав: «Роман «Людина і зброя» спрямований проти війни, проти знищення найвищого творіння на землі — людини. Книга ця захищає мир у всьому світі. Вона закликає всіх людей до творчої праці».

Герої роману «Людина і зброя» молоді. Вони всі різні за вдачею, з неоднаковими поглядами на життя, кожен по-своєму розуміє патріотизм...

Автор є дослідником, бо вирішує такі проблеми, як гуманізм на війні. Він показує відповідальність героїв перед собою, перед іншими, уміння бути чесними, намагання взяти тягар війни на свої плечі, підтримати один одного.

Та не всі герої проявляють людяність, мужність, благородство, порядність. Наприклад, Гладунов — на вигляд здоровенний хлопець, бравий, вишуканий, але, коли почався бій, саме в момент випробування, ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Олесь Гончар... Як він оберігав і примножував у суспільстві «ту енергію гуманності, доброти, національної честі і гідності» (А. Погрібний). Він був опорою українського національного відродження.

Саме тому в романі «Людина і зброя» автор передає свою тривогу за майбутнє не тільки українського народу, а й усього людства, отже, за долю планети Земля.

Сам Гончар був прикладом для наслідування у захисті національних святинь, у патріотизмі, бо вболівав за долю рідного народу. Він прагнув, щоб люди не виготовляли смертоносну зброю, а були мислителями, духовними творцями, справжніми господарями своєї землі.

Герої роману «Людина і зброя» — такі ж молоді хлопці-солдати, як і сам автор, їхні долі схожі, тому що будучи студентами, юнаки добровольцями пішли на боротьбу з ворогом — захищати рідну землю. «Окопи стали для нас другим університетом», — згадує Гончар. Страшні реалії життя випали на долю Богдана Колосовського, Степури, Дробахи, Мирона Духновича, Слави Лагутіна... Але турбота про інших, солдатська взаємодопомога, любов, синівський обов'язок перед державою, людська гідність допомагають вистояти у цьому пеклі, бо вони мають право на щасливе життя. Серед героїв особливо виділяється солдат Богдан Колосовський, який уособлює найкращі риси патріота. Мені здається, що це сам Олесь Гончар, бо і «листи» Богдана, які він символічно посилає в думках коханій, інтелектуально наповнені, ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Творчість Олеся Гончара — особливе явище XX ст. Вона видатна тим, що ніколи не втрачає свого значення, завжди служить народу, суспільству. Письменник завжди відкривав нове у цьому житті, сміливо і мужньо висловлював свої принципи, обстоював гуманістичні погляди на особистість в умовах тоталітарної доби.

У «Прапороносцях» Гончар передавав усі складності випробувань, змагання

духовних і фізичних сил кожного героя.

Він створив ідеал фронтового братерства, кровну близькість бійців та офіцерів, які борються з оскаженілими фашистами. Ми бачимо зворушливу дружбу людей, які відчувають подихи смерті. Розвідник Козаков думав так: «Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати!». Всі герої роману — суто мирні люди, кожен має своє обличчя, свій характер, свою мрію; всі вони не втрачають власної гідності за будь-яких обставин. Читаючи твір, зачаровуєшся людською добротою. Юрій Брянський, Хома Хаєцький, Шура Ясногорська, Черниш, Сагайдак та інші вірні військовому обов'язку, сумлінно виконують свою визвольну місію, є справжніми патріотами Батьківщини. Всі вони чисті у душевних стосунках, вірні пам'яті загиблих, бережуть і цінують дружбу. Тому девізом життя для кожного є слова Брянського: «...Найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, розмінюють свої почуття направо і наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями».

Саме це допомагає героям відчувати себе внутріш ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

«Вершники» Ю. Яновського та «Тронка» О. Гончара написані в жанрі новелістичної повісті та роману. Це не дуже поширена епічна форма, хоч у вітчизняній літературі з цього питання стверджується відповідна естетична традиція.

Першим освоїв цей жанр Ю. Яновський, написавши роман у новелах про громадянську війну.

У середині 30-х років про цю історичну сторінку в житті України було написано не одну цікаву книгу, але твір Яновського серед всього написаного виділився глибинним осмисленням історичних подій, новаторським підходом письменника до художнього осмислення теми. Автор назвав свій твір романом, хоч кожен розділ у ньому є самостійною новелою. Всі новели об'єднані між собою Ідейним задумом, спільною темою, часом і місцем дії, головними персонажами, мовностилістичними особливостями. Яновський не дотримується хронологічного принципу в показі подій та, власне кажучи, цього й важко досягти при новелістичній композиції. Перша новела «Подвійне коло» позначена незвичайною сконденсованістю у змалюванні подій і є, по суті, кульмінацією твору, з експозиція відсунута на другий план.

Новелістична побудова не дала можливості письменнику показати своїх героїв у розвитку, тому автор подав уже сформовані характери, які постають всебічно у вирішальні хвилини життя. Але окремі дрібні деталі «обіграні» письменником (що характерно для новели), підкреслюють природність дій та вчинків.

Так, брати Половці пішли різни ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Роман «Прапороносці» О. Гончара — роман-трилогія про Велику Вітчизняну війну. У ньому виразно виявилась одна з найхарактерніших особливостей мистецтва — показ особистості органічному зв'язку з колективом, глибоке розкриття її найпотаємніших роздумів, що сягають людинознавчих проблем, розуміння нею «краси вірності».

Проблема «краси вірності» розкривається через образ Брянського і Шури Ясногорської.

Чистотою, якоюсь світлою ясністю оповитий образ Юрія Брянського. Студент-математик у недавньому минулому, нині командир роти мінометників. Юрій продовжує наполегливо вчитися. І хоч війну йому нав'язали, як і всьому народу, він розуміє, яке значення на війні має техніка. Освічена людина. Брянський завжди зібраний, дисциплінований, підтягнутий, урочистий. Чернишеві він здавався «соняшником у цвіту». І хоч Юрій Брянський діє тільки в першій частині роману, однак він продовжує жити в серцях бойових побратимів, залишаючись для них ідеалом, до якого треба прагнути, зразком, на який слід рівнятися.

О. Довженко у своєму «Щоденнику» написав: «Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі великість! і красоту людських вчинків на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу».

Саме такий підхід виявив О. Гончар в осмисленні двох проблем: «краса вірності» і «звільнення людини».

Герої Олёся Гончара живуть у ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Тепер ніхто не скаже, коли саме до Василя Стуса прийшло розуміння того, що правда і справедливість, про які трубили на кожному кроці, були насправді облудою, кривдою та свавіллям розбещених можновладців. За їхніми амбіціями (і це добре розумів Стус!) ховалося зверхнє ставлення до людей, люта ненависть В демократії. Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця Василь Стус зіткнувся з епохою Брежнєва — Щербицького і зрозумів, що вона (система) рухалася тільки з тими, що вгорі, давила чобітьми, не дбаючи про власне майбутнє. І ця система не могла простити Стусу його далекозорість, його любов до України та українців. Система робила все для того, щоб знищити волелюбця, приборкати його потяг до правди, скорити його дух і вбити. Система писала закони, за якими мали жити люди; закони, у відповідності до яких талановитій інтелігенції не дозволено було висловити свою думку, ствердити своє світовід чуття.

Те, що оточувало поета, почалося давно. Стус назве те життя театром, на сцені якого грають актори, що загубили своє власне «я», тобто шанобливе ставлення до себе. Він напише:

Ця п'єса почалася вже давно,

І лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен власну сутність загубивши,

і дивиться, і грає. Не живе.

Це рядки з вірша поета, який не публікувався. Він був приєднаний до справи засудженого Василя і розцінювався як письмовий доказ його «провини» перед своєю державою.

Система добре розумі ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Василь Сидорович Вацик (літературний псевдонім Земляк) залишив невелику спадщину: декілька повістей («Рідна сторона», «Кам'яний брід», «Гнівний Стратіон». «Підполковник Шиманський») та роман «Лебедина зграя».

Роман належить до так званої химерної прози, жанру, в якому були написані «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка. «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала та інші. Романи такого типу мають свої характерні риси: показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людину з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі.

Головний герой роману «Лебедина зграя» селянин Яв тушок Голий. Прізвище говорить все про його соціальний стан У суспільстві. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Та. як і кожна людина, він хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до «вавилонської» вершини («вавилонська», в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов'язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

На роздоріжжі історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровського, Андрія Легіта, Тодора Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягнутися до рідної землі душею і словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легіта з вірша «Над росою»

О мій рідний куточку, о ненько моя Україно,

Із чужини прийми цей мій спів — почування святе.

Андрій Легіт під час війни потрапив до німецького полону, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав близько тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про життя і творчість митців українського слова.

Є в його доробку чимало статей про навчання рідній мові дітей, які народилися в Англії. І сьогодні щосуботи він навчає дітей українознавства і радий з того, що має зв'язок з молоддю, яка народилася в Україні.

Він лауреат премій Української Мазепинсько — Могилянської академії наук 1983 року.

Здавалось би, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаймося у вірші поета і побачимо душу його? Чим живе вона, чим болить? Майже всюди — сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам'яті — розлука з матір'ю, батьком, коханою, рідною землею. Звертаючись до батька, поет пише:

О, тату мій знедолений, прости!

Вернувся б я — та доля невмолима,

Бо тут неволя, варта і дроти,

А там Сибір чекає несходимий.

Цей вірш б ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Ліна Костенко — феномен української літератури XX століття: поет, самобутній філософ, безстрашний творець, багата духовним світом. В чому ж геніальність цієї людини? Очевидно, в дивовижно яскравому світі художнього слова.

Людмила Тарнашинська писала: «Покликання поета — не тлумачити, не з'ясовувати, а передавати в слові своє відчуття часу, його ритм, а його аромат, так само, як не взаємообумовленість того, що ми звемо минулим, торішнім тай майбутнім». І дійсно, поезія Ліни Костенко відтворює плинність часу, кожної миті, яку вона благословляє:

Звичайна мить

Звичайна хата з комином

На росах і дощах

Настояний бузок

Оця реальна мить

Вже завтра буде спомином,

А післязавтра — казкою казок.

Основні мотиви її творчості — це історія нашого народу, філософічність буття, тема поет і поезії, тема кохання, тема моралі,

Вражає читача щирість висловленої думки, емоційність слова, за допомогою яких розкривається людська душа. І саме над нею найчастіше замислюється письменниця. її хвилює те, що спотворює душу, що знищує життя:

Не так страшна та річка Лета

Не так цензура та гірка

Як самознищення поета

Брехнею власного рядка.

Вона доводить, що поет повинен служити тільки народу, а не його ворогам. Деякі слова і паузи додаткові надають категоричності:

Душа у вирій проводжає птиць

Трагічний профіль сходить над снігами

Поет-трибун Дмитро Павличко завжди виступає як син свого народу, який не має права на самозаспокоєння, коли викорчовується саме коріння духовності нації, коли склалася критична економічна і мовна ситуація на Україні, майже зруйновані народнопісенні традиції. Це митець, який всього себе віддає на вівтар національного відродження нашої Батьківщини. Дмитра Павличка ми з повним правом називаємо совістю нашого народу.

Але совість не може існувати окремо від щирої і багатої душі, особливо, коли мова йде про поета. А вразлива душа поета знаходить своє втілення в ліричних творах. Майже всі ми є шанувальниками самобутньої лірики Дмитра Павличка — сонетів, рубаїв, притч і пісень. Музичні поезії Павличка читаються легко, сприймаються як ніжний подих душі, викликаючи добрі й теплі почуття, співпереживання, навіть легкий смуток, адже все життя наше, наче величне «шество», пронизано «червоними і чорними нитками», де «червоне — то любов, а чорне — то журба», де радість і смуток, щастя і горе, сміх і сльози завжди поруч.

Найціннішою перлиною Павличкової лірики є його поетична збірка «Таємниця твого обличчя», де, здається, промовляє лише поетове серце, щиро любляче й тому щиро страждаюче.

Прояснює в мені любов,

Як сонце неминуще,

Все, що в моїй душі моє.

Джерельне і цілюще.

Ліричний герой збірки дуже чутливий до навколишньої краси, шанує і любить людей, прагне мати таку ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Ірина Жиленко — дитя війни. Вона залишалась сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Тому, мабуть, вірить вона в людське добро, у чудеса, в казкове перетворення світу. Світогляд поетеси надзвичайно оптимістичний. Навіть свої мемуари вона назвала «Homo feriens» — «людина святкуюча». Незважаючи на політичні перешкоди для національного розвитку, на тяжкі втрати в коли друзів — поетів у шістдесяті —сімдесяті роки XX століття, Ірина Жиленко йшла і йде пожиттю як людина, що вірить у прийдешнє свято, у оновлену Україну.

В уяві поетеси, що гордо й весело дивиться на світ, виникають казкові образи чарівниці і Діда Мороза, Жар — птиці і маленького гнома, що оселився а старому буфеті. Ірина Жиленко час від часу повертається у світ дитинства, багато своїх творів вона присвячує маленьким читачам . Діти надзвичайно безпосередні, вони не зіпсовані життям, бо живуть «просто всмак, без проблем і проектів», а той, хто залишається таким і подалі, в дорослому світі виглядає диваком. Але такі «диваки» дуже потрібні, вони, хоч живуть «якось не так», здатні поділитися з ближнім, пожертвувати чимось заради іншого. Поетеса закликає людей вірити в те, що «поки є диваки, є й надія у нас, є надія!» («Пісенька про дивака») Такою ж дивакуватою і занадто («непристойно») яскравою видається загалу і Жар-птиця (вірш «Жар-птиця»). Ця ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Василь Стус... Це ім'я викликає подив, бо життя його було коротке, але яскраве. Доля — трагічна. Творчість — національна гордість, бо є духовним надбанням. В чому ж його сила і своєрідність таланту?! Так, саме таланту XX століття. Його поправу можна назвати Людиною з великою букви, бо вболівав за свій народ, переживав із ним печалі і радощі, був патріотом своєї землі, справжнім громадянином країни.

У своїх поезіях Василь Стус відтворив добро і справедливість, правду і гуманність. Він не мислив життя без України, ця безмежна любов проходила через усі його твори.

О, земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні

І лазурово простелися,

Промийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті;

Росою згадок окропи,

Віддай усе благій покуті

І тихо вимов: лихо, спи!...

Сонця хлопочуться в озерах,

Спадають гуси до води,

В далеких по життєвих ерах

Мої розтанули сліди.

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О, земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні,

І лазурово простелися,

І душу порятуй мені.

Твори Стуса напливають на читача сюжетними гомінливими хвилями, вливаються в душу, суще, розум. Мало знайдеться серед його поетичної спадщини «сюжетних» віршів, які читач міг би переповісти своїми словами

Його поезія — новаторська за своєю суттю, оригінальна філософським осмисленням буттям, вона не ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Проблема «нерівності душ» у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: «Все — або нічого». Грицева мати каже про Марусине серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини «пекучого розуміння» Маруся прийшла до думки про «нерівність душ» — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Ост ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Я — жниця поденна.

Тяжка моя нива.

За ціле життя я не вижну її.

Ліна Костенко

Ліна Василівна Костенко — це мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у принципових, доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім.

Для багатьох шанувальників її поезії Ліна Костенко стала загадковою жінкою з легенди. І світло цієї легенди, як світло високої зірки, долинало навіть тоді, коли поетеса вимушена була мовчати «цілу вічність — шістнадцять років».

Мудрими людьми мовлено, що нація, як така, не існує без людей, які уособлюють совість, талант, цвіт усього народу. Слава богу, наш народ має такий цвіт. Але ж як мало його. Як нещадно побивано його у всі часи. Кривава лапа монстра тоталітаризму нависала над кращими із кращих.

У темній людській пустелі приникло, здавалося, все живе. Але народ таки чув мужній, совісний жіночий голос. І дивувалися — невже можна бути людиною? Невже можна себе поважати? Невже можна бути гідним своєї землі і вболівати за її долю?

Душа здригнеться і в астралі.

Де ж те як писанка село?

В майбутнє підуть магістралі,

А України наче й не було?!

Українській літературі таланить на великих жінок. Поруч з талановитими і легендарними українками (від піснетворки Марусі Чурай до розстріляної фашистами Олени Теліги ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

ЇЇ називають «царицею поезії в Україні». Щира й безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоюючи чесність і високу художність поетичного слова. Відлига шістдесятих років застала Ліну Костенко разом із Василем Симоненком на чолі великої групи українських поетів і письменників, які боролися за літературну свободу. А потім було багаторічне мовчання — важка «німота слів», напружене протистояння «невидимому страшному монстру», що намагався обламати вільні крила її поезії. Влада боялась її творів, що відкидали офіційну ідеологію й будили національну самосвідомість і людську гідність народу. І хоч вірші поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперішньому духовному відродженні української нації є вагомий внесок і Ліни Костенко. У її слові є живий волелюбний дух наших предків, драматична доля рідного краю, пісенна душа України. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущі скарби людського духу.

Протягом усієї своєї творчості Ліна Костенко постійно розмірковує над роллю поетичного слова в житті людини. У її розумінні література — це постійна боротьба добра й зла, справедливості й несправедливості, гуманності й жорстокості. Поет несе моральну відповідальність за свою творчість, тому він завжди має бути щирим і чесним. Його художнє слово тільки тоді чогось варте, коли воно вражає людські серця. Ця думка висловлюється у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать... ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Чому болить душа? Чому вона боляща?

Чому вона тяжка? Чому все важча її важча?

І. Драч

У кожного письменника свій шлях до визнання. Але тільки той досягає вершин, хто завжди сам в собі, хто завжди — неповторність.

До таких постатей в українській літературі можна віднести Івана Драча, одного з представників тієї плеяди, яка ввійшла в історію під іменем «шістдесятники».

На думку Б. Олійника. Іван Драч завжди ««заряджений на пошук», він постійно знаходиться на шляху, що обов'язково приведе до досягнення мети. Принциповий, гострий на слово, поет з самого початку літературної діяльності не вмів зберігати «правила хорошого тону» в двобої зі злом, ніколи не поступався своїм світорозумінням, завжди був і є вірним собі. Та ота імпульсивність, нестримність в його характері існує паралельно з добротою, яка передбачає терпимість і розважливість.

І тому закономірно те, що 60-ті роки, коли в поезію влилася ціла когорта яскравих обдаровань, своєю переломною енергією найбільше відповідали таланту Івана Драча.

Українській літературі поталанило, що вона запопала собі саме такого, ні на кого не схожого поета.

Івана Драча часом читати важко. Іноді й зовсім не розумієш, що хоче сказати поет. Не всі новації його, як відмічає критика, сприймаються як позитивні. А це в свою чергу підтверджує формулу: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той, кого не можн ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Старенький автобус, що, здається, через кожні, півметра «кашляє» і «чхає» десь глибоко в своєму серці — моторі, нарешті вибирається з задимленого міста, котре ще тільки просинається, хоч ніколи не буває зовсім тихим і спокійним. Під «хурчання» мотора в голову приходять різноманітні думки: ще вчора ти відчував себе звичайною людиною, яка разом з іншими перебігала дорогу на червоне світло, майже не бачила зір в небі, яких «гасять» своїм світлом вуличні ліхтарі та заступають сірі коробки багатоповерхівок, а сьогодні отримав зовсім інший статус. Турист! Хоча, який ти турист? Адже ветераном автобусного руху, який може от-от розвалитися , далеко не заїдеш. Та чи й треба вибиратися в заморські Єгипти чи спекотні Кіпри, щоб відчути красу нашої Землі?

Філософський плин думок обривається. Тобто його обриває водій, судячи з віку теж, мабуть, ветеран, що кермує стареньким автобусом: «Гей, там, приїхали! Ваша зупинка!»

Жовтою плямкою автобус покотився далі по асфальтівці, на якій і закінчуються сучасні досягнення цивілізації. Далі починається ліс. Ще дуже рано, тільки сіріє, тому лише невеличкі деревця на узліссі відливають смарагдовою барвою, а весь ліс сприймається темно-синьою вологою стіною.

Уночі випала рясна роса. У заклопотаному місті це навряд помітив би, але тут, в оточенні живого світу, навіть лісова просіка мокра від літніх сліз природи.

Лісова волога дорога все ж вабить до себе ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Кожен з нас знає про роль зірок у Всесвіті, де все постійно змінюється. Набуває нових форм і наша свідомість; під впливом законів природи, закономірностей змінюється наш настрій, наші емоції, кольори нашого життя. І десь у 16--17 років постає проблема: для чого живеш, яку роль виконуватимеш у цьому світі. Переконана: в короткому існуванні ми мусимо встигнути знайти своє місце, бо часу не помилки у нас немає, тим паче на їхнє виправлення.

З дитинства мрію стати вчителем. Девізом свого життя обрала слова:

Із безлічі професій на Землі,

Які вже є, яких ще будуть вчити, —

Є головна, як віщий, сущий хліб,

І назва цій професії — Учитель.

Дуже люблю дітей. Розумію, що вони — не піддослідні кролики, на яких можна випробовувати неякісну вакцину. Порівнюю вчителя з хірургом, хоч і між цими двома поняттями вбачаю суттєву відмінність. Педагог формує особистість дитини, лікар-хірург дбає про здоров'я. Це за умови, коли вони — справжні професіонали. А коли ні?! Один хибний крок — і дитина стає калікою. От тільки хірург калічить тіло, а вчитель — душу.

Вам, можливо, дивно чути ці слова від мене, 17-річної дівчини з провінційного міста. Але особисто мені, зізнаюсь, дуже боляче, коли близькі люди кажуть: «Подумай про майбутнє. Хіба ж, працюючи в школі, ти зможеш забезпечити собі нормальне існування. Усі ті рожеві мрії про шану, повагу і вчительську гордість занадто вже хибні й химерні» ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Іван Драч — один із найсучасніших українських поетів. У літературу прийшов у 60-х роках. З перших його публікацій про нього широко заговорила критика. Це була справді нова поезія з новою поетикою. Поет прагнув до естетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми джерелами, з мистецькими надбаннями свого народу. Він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, який не всім вдається збагнути. Усю його творчість проймають сонцепоклонницькі мотиви, починаючи від першої збірки «Соняшник» до по чорнобильської «Храм сонця». Він згідно з народною космологією вважає, що Сонце — наш батько, який дає життя всьому.

Вже перша збірка, у якій вміщена була «Балада про соняшник», дала підстави говорити, що він виявив новаторський підхід до зображення життя людей: у соняшника були руки і ноги, було тіло шорстке і зелене, він бігав навипередки з вітром, він стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду. І раптом побачив сонце, красиве, засмагле сонце. У золотих переливах кучерів.

Поезія, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь *CensureBlock*

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

І фольклорним баладам було властиве подібне перевтілення дівчини в тополю, вербу, калину, козака — у явора, а в цій баладі диво сталося із хлопчиком-соняшником. Поет стверджує думку, що сонце — символ краси мистецтва, народної віри в нев'янучу його силу.

Пое ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Поет, якого ще недавно зачисляли до молодих, здобуває сьогодні світове ім'я. В чому секрет цієї слави?

По-перше, в тому, що Іван Драч порушує й поетично осмислює такі теми, проблеми, які бентежать кожну трудову людину планети; по-друге, він так уміє сказати про своє, власне, особисте, що воно стає власним, особистим для мільйонів читачів. На літературній ниві поет «вибухнув відразу». І хоч перша збірка «Ніж у сонці» викликала як негативні, так і позитивні судження, все ж було ясно одне: в літературу прийшов оригінальний поет, який мав своє, індивідуальне бачення, яке виявилося відразу в безмежності внутрішнього світу людини, в її історичному розвитку й перспективі. Одним з найулюбленіших прийомів І. Драча у прагненні до возвеличення людини було прирівнювання всіх планет до людської постаті. Планети автор наділяє людськими рисами. У «Баладі про соняшник» хлопчик раптом побачив сонце:

Красиве засмагле сонце,

В золотих переливах кучерів.

Людина і Сонце — наскрізні образи усієї поетичної творчості І. Драча, може, тому одну із своїх збірок він так і називає «Сонце і слово».

Перші публікації, перші книжки поета викликали розмови і про тематичний діапазон його творчості, і про її інтелектуалізм. Поява його на небосхилі української поезії 60-х років була, з одного боку, несподіваною, а з іншого, цілком закономірною. І. Драчу випало і одним з найвиразніших представників «шістдеся ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

В. Симоненко... Поет-шістдесятник... Поет-лірик... Поет-сатирик... І просто незвичайна людина, яка неймовірною любов'ю любила навколишній світ, любила життя, любила своїх батьків, а звідси — і народ, і, безумовно, Україну, до якої він не шукав «ні .стежки, ні броду», бо вона була в його грудях, «у чолі і в руках».

Після закінчення факультету журналістики при Київському університеті Василь розпочав своє трудове життя, а вірші писав ще в шкільні роки.

Його творчість — це своєрідний маніфест «шістдесятників», це гімн природі і гімн правді. Далеко не кожен поет зважувався на правду. А Василь інакше не міг. І цього не пробачили йому. До 80-х років його ім'я не можна було промовляти, а твори не друкувалися, за винятком невеликої збірки, що була видана чи то друзями, чи то якимось чудом.

Та настав час — народ все-таки пізнав їх і оцінює нині як належите. Сьогодні Симоненко повертається до нас, повертається в усій красі своїй, в повноті й первозданності свого таланту.

Читаєш, перечитуєш вірші поета, осмислюєш їх і приходиш до висновку, що це не просто автор ліричних творів, це поет-борець, Поет-патріот шевченківського пафосу.

Одним з кращих творів письменника є «Казка про Дурила», написана в 1963 році. У своєму щоденнику Василь залишив такий запис «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше».

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

В. Симоненко

Юність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає скронях, ніжним світом любові спалахує в серці. І те п'янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається:

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

Інтимна лірика — особлива сторінка творчості митця. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше, відкрити глибини майже не пояснюваного:

Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг...

Я тебе зустрів і не зберіг!

Лише світла любов до матері і Батьківщини своєю наповненістю і значущістю може порівнятися із почуттями до коханої жінки:

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста...

Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвищих регістрів, конденсуючи неподільний згусток болю й умиротворення, тиші і грому.

Він кохав, як і жив, — сильно, безоглядно, до краю. І це повною мірою відбилося в його інтимній ліриці:

Дні і ночі думать про т ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Дорога моя ненько! Рідна Україно! Квітучий неповторний краю... Моє серце, душа, душа моя переповнюються великою Любов'ю до тебе, до твоїх безмежних лісів і степів, до унікальної неповторної архітектури, до народу, талановитого і щедрого, люб'язного й доброзичливого, добропорядного і чесного... Паралельно з любов'ю вживається в мені тривога. Чим вона викликана? Можливо, тим, що за політичними амбіціями наші «державні мужі» забули про свій люд?! А може, тим, що сьогодні втрачено ідеали, знизився рівень духовності, поваги до людини, зокрема старшого покоління?! Усе частіше на екранах телевізорів ми бачимо старенькі обличчя наших дідусів і бабусь, що захищали рідну землю в далекому 1941-1945 роках, відбудовували державу після страхітливих воєнних років, ставили її на ноги, бо безмежно бажали й дбали про своє майбутнє й життя своїх дітей...

і що ж ми маємо? Сміхотворно з уст депутатів Верховної Ради звучать слова про підвищення пенсій, про пільги. Хотілося б дізнатися, чи є у них свої матері й батьки, як вони живуть, чи задоволені 500 гривнями, за які можна прохарчуватися днів 10. А далі що?

Вибач, дорога моя матусю, за таку відвертість. Проте я переконала, що мовчати сьогодні не треба. Необхідно кожному з нас визначитися, що зробити для того, щоб Україна стала могутньою державою. Я подумки звертаюсь до тих, для кого життя існує лише у формі гривні чи долара. Схаменіться, філософія життя так, що кожному з нас визначено не такий вже й довг ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Кожен з нас шукає вій ідеал. Це може бути людина, твір мистецтва, витвір художнього слова, літературний герой. Обраний ідеал стає провідником і особливо, тоді, коли він духовно багата людина.

Для мене ідеалом є Київський князь Володимир Мономах, який сів на великокняжий київській стіл 1113 року. Його дії як князя були спрямовані на зміцнення Київської Русі: він зумів об'єднати навколо Києва близько трьох чвертей усіх руських земель і припинити на деякий час їхній феодальний розпад; уславився як оборонець Русі від половецьких нападів. Його визнавала Візантія, Західна Європа. Мономах зумів помножити вагу Київської Русі на міжнародній арені.

Але народ України знає князя не лише як державного діяча, а й талановитого письменника, який у своєму невеликому творі «Повчання» розповів про найважливіші моменти свого життя і своєї доби, виявив широку начитаність. За жанром це твір-повчання дітям. Він був досить поширений у середньовічній літературі. За зразки Володимир міг мати повчання Соломона синові з «Притч Соломона», заповіді дванадцяти патріархів, англосаксонські «Батьківські повчання» та ін.

Однак за своїм змістом, ідеями, структурою «Повчання» В. Мономаха, як на нашу думку, є самостійним оригінальним витвором князя.

Вступна частина твору насичена виписками з богослужебних книг, якими автор, передає бентежний стан своєї душі. Він прагне уславити бога, показати, що божої ласки можна домогтися трь ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Свою спадщину — Київ — князь Ярослав Мудрий прикрасив не гірше від найяскравіших міст світу. Дехто натякав князеві на його марнотратство: навіщо то золото? І навіщо церкву поставлено на пагорбі? Але князь Ярослав знав, що робив. Нехай усі — і чужоземці і мандрівники, і друзі, та й вороги — одразу бачать, який багатий, красивий і могутній Київ.

Київський Софійський обор дає нам уявлення про велич і красу архітектури Київської Русі. В усій Європі жодна споруда її т. не могла зрівнятися з київським собором, завдовжки без виступів він 37 метрів, завширшки — 55. Храм має п'ять нефів — поздовжніх коридорів, які на східному фасаді завершуються п'ятьма вівтарними напівкруглими виступами — апсидами, оточений внутрішньою і зовнішньою галереями. Із західного боку височать дві башти зі сходами, що ведуть на другий поверх. Вінчають собор тринадцять куполів, які поступово збільшуються від малих по краях до найбільшого центрального. Купол і дах вкриті листовим свинцем.

Архітектурі органічно відповідає розпис будівлі, який мав на меті звеличити державу. Мозаїки і фрески суцільними килимами огортають стіни, склепіння і стовпи собору, серед яких височіє під куполом велична постать Оранти. Важко переоцінити художню вартість софійських мозаїк. Вони, безумовно, є пам'ятниками мистецтва світового значення, що дійшли до нас у своїй первісній красі.

Фрески Софії збереглись менше, ніж мозаїка. Багаторазові реставрації за ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Кажуть, якими б звивистими тернистими шляхами не йшла історія, але рано чи пізно завершує вона свій суд по правді, доходить до тієї істини, яка колись заплуталася в часі і просторі та й вала в оману цілі покоління. Минувшина нашого краю також непроста і неоднозначна. Україна то переживала часи свого розквіту, то піддавалася великій руїні, то балансувала на переломах. Той, хто отримував тимчасову перемогу на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, утверджував своє виключне право на історичні висновки, виступав істиною в останній інстанції. Можливо, саме тому так довго доводиться нам чекати на остаточне слово щодо багатьох і багатьох подій, які переживала нація, щодо багатьох її синів, яких то славили, то ганили.

Сьогодні настав час, коли повертаються до народу України імена тих героїв, які були забуті, згадки про кого обплутували тенета неправди. Мабуть, якраз в цьому виявляється справедливість суду історії. Церковне закляття, тавро зрадника, перетворення славного імені на синонім віроломства — такою стала духовна розправа над гетьманом Іваном Мазепою.

«Де козак, там і слава», — говорить народне прислів'я. Та трапляється так, що зрадлива слава засинає, мовчить до пори до часу. Щоб знову вона заговорила, повинне змінитися життя суспільства, моральні цінності, які в ньому сповідуються, відновитися історична справедливість.

Це вже останнім часом стало відомо, що вклад гетьмана Івана Мазепи в духовне життя гетьманської Укра ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можеш тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна матір рідну вибирати...

В. Симоненко

Мати... Це наймиліше в світі слово. Мати... В цьому слові все: ніжність, доброта, любов, піклування. Воно відлунює різними прекрасними мелодіями, колисковими. Воно пахне польовими квітами та натрудженими руками. В ньому безсонні ночі, нескінченні хвилювання. Мати — найрідніша в світі людина. Напевно, немає жодного, хто б міг це заперечити. Мати — це символ безмежної любові, великої душі, символ життя.

З першої хвилини життя схиляються над нами матері. Вони віддають нам частинку себе, своєї плоті й душі. У тривозі й любові, в замилуванні й надії споглядає мати на своє дитя, сподіваючись і прагнучи для нього щастя та безхмарної долі.

Починаючи від народження дитини, мати надалі присвятить все життя їй. Вона буде намагатись утвердити в ній найкращі риси людяності й добра, виростити її людиною з великої літери, патріотом своєї Батьківщини. Ціною власного існування закриває ненька від усього лихого, прагне вберегти, виростити в ніжності та любові.

Матері все життя дивляться нам у слід, вирядивши в люди. Вони стоять на початку всіх наших доріг, бажають нам добра та щастя. Вони сподіваються від нас найвищих духовних злетів, прагнуть, щоб їхні діти жили гідно серед людей і творили добро на своїй землі-матері. Вони мудро й терпеливо ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Мабуть, кожна людина вважає, що її місто або село, де вона народилася і живе, — найкращий куточок землі. Та це і зрозуміло, бо це місто — єдине, неповторне. Воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило своєю касою, подарувало друзів. Ти — його частинка, його надія.

Таким для мене є мій Харків: добрий і чесний трудівник, допитливий дослідник, культурний діяч. Це друге за величиною місто України. Воно розташоване на перехресті рік Лопань, Уди та Харкова. В ньому дивовижно переплітаються сива і славна давнина і запал молодості, модернізовані новобудови й величезні шедеври архітектури минулих століть. Він серйозний і поважно тихий. Головна і найкраща вулиця міста, його історичний центр — вулиця Сумська.

Я щиро й ніжно люблю свій рідний куточок землі. Найбільше він мені подобається у весняному цвітінні каштанів і яблунь, сповнений ароматом бузку і свіжого зеленого вбрання.

А який він загадково дивний взимку! Цієї пори року він найбільш красивий увечері; коли на білій ковдрі снігу велично сплять дерева, вгамовуються і затихають будинки.

Золотом вкритий мій Харків восени. Мені здається вона у нас особлива, може це тому, що в місті багато дерев, і коли вони скидають своє листя нам під ноги, вся земля стає золотою.

Літо уквітчує вулиці Харкова.

Пройде зовсім небагато часу, і буття рідного краю буде залежати від мене і таких, як я. Це саме нам дбати про наше місто вже через декілька років, і від нас буде залеж ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Якою мовою спілкується сучасна молодь в Україна? Багато хто, не замислюючись, відповість, що російською. Чому? Хіба причина посягає в незнанні української мови? Навіть ті, хто не спілкується рідною мовою вдала, цілком пристойно володіють нею, адже мають змогу добре опанувати її в школі. Справа зовсім не у виборі мови, а в тому, що такі слова, як «українська свідомість», «патріотизм» викликають у молоді якщо не оскому, то бажання далеко втекти.

У чому ж причина такого сумного явища? Протягом багатьох років нищилося все, що раніше називалося українським. Це не могло не спричинити змін у нашому генотипі, тому викривлене поняття деяких слів зовсім не залежить від нашої молоді. Таке слово, як «патріотизм» набуло в Радянському Союзі мало не лайливого значення.

А з чим сьогодні асоціюється вияв патріотизму? Та хіба ж невинна молода людина, батьки якої свого часу були зрусифіковані, розуміє патріотизм в перекрученому змісті? Бо, наслухавшись окремих лжепатріотів, дійсно віриш у лозунги «Бий москалів!» і, всупереч усьому, продовжували говорити російською. Чиж робить молода держава щось, аби виховати в нашої молоді повагу до свого рідного, автентичного? Навряд чи досить українських перекладів слабких бойовиків та мексиканських мильних опер. Адже проблеми американських бойовиків та латиноамериканських красунь нашу молодь зовсім не турбує. Мабуть, пора шукати такі шляхи, які б пробудили нашу сучасну молодь, шляхи пов' ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Існує така легенда. Створив Господь на світі звірів прудкими, сильними, птахів з крилами, які допомагали їм шугати високо в небі. Тільки людині він не дав ні великої сили, ні міцних крил. Зажурилася людина й прийшла до Бога, почала нарікати на свою долю.

Всевишній вислухав скарги людини на важке життя і сказав, що має вона найцінніший скарб, якого не дано звірям і птицям — мову. Адже мова сильніша за будь-яку силу, скоріша за найпрудкішу тварину. Пообіцяв Бог, що мова все замінить людині, ніде не дасть загинути. Однак і людина повинна розуміти, який неоціненний скарб отримала — берегти мову, як зіницю ока. А якщо втратить вона її, то загубить і душу, і силу.

Це всього лише легенда. Але, як і кожен з народних переказів, вона відображає суть тих явищ, які відбуваються в людському житті. Недарма ж говорять, що без мови немає народу.

Невипадково, мабуть, мову називають генетичним кодом нації. Завдяки їй ми маємо можливість поєднати минуле з сучасним. Вона програмує майбутнє цілого народу. Повага і шана до рідної мови мають в будь-якому суспільстві особливий смисл.

Так сталося, що українська мова століттями зазнавала утисків і гонінь. Тому сьогодні для нас важливо зрозуміти, що мова — це основа національної гідності, і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, громадянської позиції.

Досить згадати сторінки історії нашої держави, щоб зрозуміти: рідна мова разом з усім народом пережила чимало випробувань, але ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник —

диявол — ходить, ричачи, як лев, що шукає, кого пожерти.

2-ге послання Петра 5:8

Михайло Булгаков своїм романом «Майстер і Маргарита» дав читачеві нове Євангеліє, мовби відкривши свою власну філософію життя. Але яку ж роль відіграє в цій системі світу сатана? В Біблії чітко сказано, що він — ворог людини. То як же тоді пояснити повернення коханого Маргариті чи голови конферансьє театру «Вар'єте»? В чому ж тоді таємниця булгаковського диявола, та й чи диявол він як такий?

Першою людиною, яка з'явилася під час «небувало спекотного заходу» на Патріарших ставах під час розмови Михайла Олександровича Берліоза з поетом Іваном Бездомним, був англієць чи німець, одне слово — іноземець, сам сатана. «Вам відріжуть голову!» — радісно об'явив він голові управи МАССОЛІТу... Так і трапилось: через кілька годин Берліоз опинився під трамваєм. Критики вважають, що потерпілий поплатився за своє невір'я, і що його засудив ніхто інший, як таємничий консультант.

Виникає багато запитань.

Як, наприклад, сатана міг засудити за невір'я в Бога, та й як він, пропащий ангел, взагалі міг судити? Таємниця схована і в самому Берліозі, точніше, в його прізвищі. «Не композитор», — зазначає Іванушка у своїй пояснювальній записці. Та, схоже, автор мав на увазі саме композитора, ав ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

«Тема моя, я знаю тепер це твердо, без жодних сумнівів — жива, реальна тема; вона не тільки більша за мене, вона більша за всіх нас і вона всезагальна наша тема... Цій темі я свідомо й невідворотно присвячую життя».

Олександр Олександрович Блок цілковито, безмежно любив Росію, віддавав їй душу як коханій жінці. Його життя навіки переплелося з вітчизною, він приносив їй у жертву частинку себе, а вона зцілювала його душу своїм «гойним простором».

Блок бачив Росію такою, якою її бачив Гоголь — надхмарною і прекрасною. Вона — дитя Гоголя, його твориво. «Вона відкрилася йому в красі й музиці, в свисті вітру та в польоті навіженої трійки», — писав О. О. Блок у статті «Дитя Гоголя». В цю ж саму трійку й сідає поет, у ній він летить безмежними полями, розмитими й брудними шляхами Росії. Та дорогою Блок бачить те, що стискає його серце — вбогість і приниженість Вітчизни:

И в лоскутах ее лохмотий

Души скрываю наготу.

Душа поета гола, тому що гола країна. «Це — стрункий танок тисячоокої Росії, якій уже нема чого втрачати; усе тіло своє вона подарувала світові і тепер, вільно кинувши руки на вітер, пішла в танок по всьому своєму безцільному, не-придуманому роздоллю», — писав Блок у статті «Безчасся». Та саме безцільним роздоллям лікує Росія людину. Треба полюбити її, «треба поїздити по Росії», — писав перед смертю Г ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У поезії двадцятого століття творчість видатного австрійського поета Райнера Марії Рільке посідає особливе місце: вона ніби синтезувала в собі різноманітні культурні традиції, але залишилась при цьому самобутньою і навіть мала значний вплив на творчість багатьох інших поетів із різних країн. Та, на відміну від розмаїття знань про культурні здобутки та літературних знахідок, багатством тем творчість Рільке не вирізняється. Провідною для нього була тема про місце мистецтва в світі, але її Рільке досліджував різнобічно: звертаючись і до вже наявних у світовій літературі образів, доповнював їх особистим тлумаченням, а також створював власні. В його поезії відбиваються здобутки різних видів мистецтва — і музики, і скульптури, й архітектури. Останнє було зумовлене світоглядом поета і робилося свідомо: Рільке вважав, що цілісність будь-яким творам надає розуміння сутності творчості, однакової для всіх видів мистецтва. Звідси у його віршах надзвичайна виразність і пластичність образів: і зорових, і ритмічних, і музикальних, й інших. Отже, природжений талант самого Рільке доповнювався свідомою концепцією, знання якої допомагало пізніше його послідовникам. Хоча б через це з його точкою зору на головний предмет дослідження варто ознайомитися.

Можна поспостерігати еволюцію поглядів Рільке на мистецтво. У ранніх творах поет вважав мистецтво ірраціональним процесом, що народжується незалежно від волі поета і керується інтуїцією. Переживання поетичного відкриття світу були ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Усі часи мають своїх літописців. Добре, якщо їх багато — тоді у читачів їхніх творів виникає можливість поглянути на події з різних боків. А ще краще, коли ці літописці (хай вони навіть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатний передати не лише фактографію, а внутрішні шари того, що відбувається: філософський, етичний, психологічний, емоційний тощо.

Саме таким поетом-літописцем була Анна Ахматова. Нелегким було її життя. На долю «музи плачу» припали революція і громадянська війна, репресії сталінських часів і втрата чоловіка (якого розстріляли), голод, замовчування, спроби дискредитації її як поета. Але вона не здалася, не втекла, не емігрувала, а продовжувала залишатися зі своїм народом.

На самому початку її творчості ніщо не свідчило про те, що колись Анна Ахматова спроможеться написати поему «Реквієм». Ніщо, крім великого таланту. Не випадково її (як і М. Гумільова) було визнано одним із лідерів акмеїзму, однієї з модерністських течій «Срібного століття» російської поезії, одним із принципів якого було (на думку С. Городецького) брати в мистецтво ті миттєвості, які можуть бути вічними. Досконала поетична техніка, що культивувалася в середовищі акмеїстів, та типова для них схильність до широкого узагальнення доповнювалася в Ахматової, яка спочатку обмежувалась традиційною для поетес темою кохання, ще й тонкою психологічністю.

Але життя вносило свої ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Мистецтво виникає серед буденності — цю істину Борис Пастернак запам'ятав ще з дитинства: йому поталанило з'явитися на світ у родині відомого художника та піаністки, тож він мав змогу переконатися, що насправді немає чіткого розподілу між світами звичайного життя та творчості. Мабуть, тому проблеми мистецтва і його місця в повсякденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своєрідне філософське тлумачення. Будь-що може підштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навіть глибинні зв'язки між образами та ідеями, між найрізноманітнішими проявами людського існування та художнім всесвітом.

У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнішня випадковість поштовхів до написання віршів. То це краєвид з вікна дачі, де сусідять поле й кладовище, через що виникають думки про недовговічність життя, то свічка, що горить на столі... Змальовуючи суто ліричну ситуацію або навіть природу, Пастернак поступово підводить до думок філософського плану. Надзвичайно точні зорові образи картин, на які поет ніби змушує своїми очами дивитися читачів, часом доповнюються, асоціаціями, які вражають несподіваністю. Але буває й навпаки: абстрактна ідея чи поняття раптом пов'язуються з образами вкрай буденними. Напевне, лише Пастернак міг побачити, що «час подібний до таргана».

Це не лише оригінальність власне стилю, швидше — своєрідність світосприйняття самого поета, яка не могла не відбитися у його творах:

Рік ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

До теми війни у XX сторіччі зверталося багато письменників. Серед тих, хто засуджував війну у своїй творчості, є чимало знаменитих імен, але у Бертольда Брехта антивоєнні мотиви посідають особливе місце. З його біографії відомо, що до антивоєнної тематики він звернувся... ще коли навчався в гімназії. Одним із перших творів, що приніс йому слави, була написана 1918 року сатирична «Легенда про мертвого солдата», за яку потім фашистський уряд позбавив Брехта німецького громадянства.

Саме цій темі присвячений один із найпопулярніших і найвідоміших його творів — драма-пересторога «Матінка Кураж та її діти», що вперше була поставлена в Цюріху.

П'єсу написано про події 30-річної війни, але досліджуються в ній не події історичного минулого, а за задумом автора, актуальне для тих часів питання про відповідальність пересічних людей за історію. Звичайно, війни починають уряди, але, як доводиться в драмі, часто звичайні люди самі шукають у війні можливості влаштувати своє особисте життя, чим і дозволяють політикам здійснювати будь-які злочинні задуми.

Головна героїня твору Ганна Фрілінґ — маркітантка, війна для неї не горе, а своєрідний зовні мирний бізнес. її влаштовує, що воєнні дії не вщухають. «Кураж до кінця вірить у війну», — написав Брехт у примітках до п'єси. Навіть страшні втрати (гинуть її діти) не міняють ставлення Матінки Кураж, хоча відомо, що вона живе заради них і саме задля їхнього ща ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Про кохання писали, мабуть, усі письменники та поети, але наскільки різними є люди, настільки різним постає це почуття у художніх творах. Видатний російський письменник Іван Бунін теж створив власну «філософію кохання».

На його думку, кохання — це «темні алеї», сповнені чогось таємничого й несподіваного, це чудова мить, що часто веде до трагічного фіналу і яку дуже легко загубити або не впізнати вчасно. Потім можуть прийти тяжке розчарування, смуток, і навіть загибель інколи є рятунком для почуття. У творах Буніна трапляються трагічні фінали через конфлікт між ідеальним і реальним, але загибель героїв чомусь досить часто постає у нього світлою, принаймні має вигляд кращої з можливих розв'язок.

З подібним протиріччям реального й ідеального ми стикаємось і в оповіданні «Легке дихання».

Події твору на перший погляд можуть здатися брудними й заяложеними. Молоду дівчину зводить старий розпусник, сама вона веде незрозумілу гру в кохання з козачим офіцером, що був «некрасивий і плебейського вигляду, який не мав рівно анічогісінько спільного з тим колом, до якого належала Оля Мещерська». Але насправді бруду чи то «чорнухи» в оповіданні немає, навпаки, воно насичене особливою ліричною атмосферою.

У «Легкому диханні» Бунін використовує прийом, який можна назвати «доказом від зворотного» — навіть за такого розвитку подій кохання лишатиметься чимось світл ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Модернізм — це узагальнене найменування цілого ряду нереалістичних конструктивних літературно-мистецьких стилів, що склалися на початку XX сторіччя. Свою назву ця літературна течія дістала від французького слова moderne, що в перекладі означає новітній, сучасний. Ця назва ніби підкреслює розрив із мистецькими традиціями XIX сторіччя. Визначальна його прикмета — орієнтація на красу, прекрасне як фундаментальну категорію, основу мистецтва, зокрема, літератури, але цим особливості модернізму не вичерпуються.

Бурхливий початок XX сторіччя супроводжувався і соціальними зрушеннями, і розвитком наукової думки, старий світ змінювався на очах, причому зміни часто випереджали можливість їх раціонального пояснення, що призводило до розчарувань у раціоналізмі. Для їх усвідомлення потрібні були нові прийоми та принципи узагальнення сприйняття дійсності, нове розуміння місця людини у всесвіті (або «Космосі»). Не випадково більшість представників модернізму шукала світоглядне підґрунтя у популярних філософських і психологічних концепціях, які приділяли увагу проблемам індивідуальності: у фрейдизмі та ніцшеанстві, в екзистенціоналізмі й езотериці.

Різноманітність вихідних концепцій світосприйняття, до речі, багато в чому зумовила й саму різноманітність зовні ніби взаємовиключних напрямів і літературних маніфестів: від сюрреалізму до дадаїзму, від символізму до футуризму тощо. Але й уславлення мистецтва як різновиду таємного містичного знання, що про ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Народу геній, що не вмер,

не вмре...

М. Рильський.

Київ... Читаємо рядки роману П.Загребельного «Диво»? «Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці, — і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і народ зачаровує білокам'яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?

Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я». «Рік 992 Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» — і подорожуєш із сучасного в минуле, потім з глибин віків повертаєшся до XX ст. І дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв'язки, на яких тримаються подих з різночасових площин, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.

Образ архітектурної пам'ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.

Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом суча ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У своєму славнозвісному творі автор робить перегуки минулого, сьогоднішнього і майбутнього. У найцікавішому «Диві» подано широку картину життя наших предків за часів Київської Русі, діяльність Ярослава Мудрого, а особливістю твору є справжнє диво — будівництво споруди — Софії Київської.

Протягом усього тексту переплітаються події тисячолітньої давності із недавнім минулим та сьогоднішнім днем. Автор майстерно змальовує життя людей Русі, життя українців під час страшної чуми — фашистської навали. Розквіт України у мирний післявоєнний час.

Загребельний показує Ярослава-Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був впертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб'язку».

Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду все це мало ячусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив втіху у тому, що робив він для розквіту своєї держави примножував її багатства, виводив Русь н рівень європейський.

Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має свої слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеаль ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Романи Павла Загребельного на історичні теми відтворюють нам те тло епохи, в якій відбуваються події. Читаючи «Диво», ми ніби переносимося у часи тисячолітньої давності — Київську Русь. Отже, твір — про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра — християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, яка віками формувалася.

Один з головних героїв Ярослав Мудрий несе в собі якість внутрішній конфлікт, це підкреслює його неоднозначність натури. За часів цього князя не було передбачено смертної казні, бо людське життя цінувалося. Пройшли тисячі років, а змінилося мало що.

Реальною подією є і будівництво храму — Софії Київської.

Але у творі є і авторський домисел, що дозволяє йому полемізувати. Так Загребельний писав: «Письменникові іноді можливо потрапити до рук документ такої сили, що неминуче виникне бажання перенести його на сторінки роман чи повісті, побудувати цілий роман н цьому документі. Так коли не буде при цьому необхідного художнього переосмислення, коли письменник не виступить у ролі художника — творця, документ залишиться тим же, чим він був спочатку, і ніякого художнього твору ми не одержимо». Тому робимо висновок, що Сивок — вигаданий герой, вся його історія мандрів — свідомо введений автором пригодницький елемент: «Вся ця історія вигадана. Пустивши Сизоока в мандри, я дав читачеві поживу, розширив «географію&raq ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка Павло Загребельний є неперевершеним романістом. Його твори різні за тематикою, він пише як про давнє життя наших предків, так і про теперішні проблеми буття. Вони здобули всесвітню славу, викликали великий інтерес, захопили багатомільйонного читача. Особливої популярності набула історична проза романіста. Неперевершеними за своїм змістом, багатоплановістю, образністю є твори «Диво», «Смерть у Києві», «Роксолана», «Євпраксія», «Первоміст».

Декілька творів присвячено Київській Русі. Автор показує могутність цієї держави, велич і талановитість її народу. Перед нами постає трудова Русь, красень Київ, дух державності, бачимо стосунки Візантії з могутньою країною.

Роман «Диво» розкриває діяння Ярослава Мудрого, створення Софії Київської.

У творі «Смерть у Києві» постає інший герой — Юрій Долгорукий, який служить державі, бореться за єдність нашої землі. Він розсудливий і доброчинний, хоча не завжди об'єктивний у діях. Долгорукий прагне жити в мирі з половцями: «Не проливши кров іду, бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, відрізати на пень усю його дружину. Але навіщо?.. Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно. ...Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Прикметною рисою роману Павла Загребельного «Роксолана» є значне розширення світу героїні порівняно з прозою попередників, де він в основному зводився переважно до сімейно-побутової сфери. Автор образу Роксолани активно освоїв суспільні, національні, професійні площини буття жінки у зв'язку з висвітленням таких проблемно-тематичних аспектів як «жінка і нація», «жінка і держава», «жінка і влада», «жінка і патріархальний світ», «жінка і релігія» тощо.

Жінка у творчості Павла Загребельного підноситься до висот людського духу в першу чергу саме тому, Що для письменники головним конфліктом, який повинна вирішувати жінка як особистість, є конфлікт між рабством і свободою в її душі, в першу чергу в особистості жінки.

Зображення героїні роману П. Загребельного до деякої міри трансформувалося у порівнянні з історичними фактами життя та змалювання її характеру у західноєвропейських літературах.

Павло Загребельний повернув із легенди в історичний часопростір полонянку Роксолану, яка досягла вершини султанші, в деякій» мірі трансформувала безправне становище жінки, традиційне для мусульманського світу.

Прообразом Роксолани стала українська дівчина Настя Лісовська. Вона народилася у 1506 році у родині священика Гаврили Лісовського у Рогатині невеличкому містечку на Західній Україні. У XVI ст., воно було часткою Речі Посполитої, яка в той час потерпала від спустошувальних на ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Пізнать себе — то школа нелегка,

Жаття мінливе, мов швидка ріка.

П. Воронько

Дитячі мрії... серйозні й несерйозні, реальні й нереальні. Дуже добре, коли у маленької людини є мрія, до якої вона прагне. «Людина без мрії, що птах без крила», — говорить народна мудрість.

Улас Самчук, як і його герої, умів радіти світові й будувати у собі власний, заснований на добрі. Письменник у творі показує два світи: дорослий — серйозний, заклопотаний, і світ дитинства — фантазій і мрій. Вони тісно переплітаються між собою. Події, зображені у творі, відбуваються в короткому часі: початок XX ст. і до 30-х років. У центрі — панорама селянського життя, побуту, тяжкої праці біля землі, показана через долю великої родини Довбенків: Матвія і Насті, синів Василя, Володька, Хведота, дочок Катерини і Василини.

У праці на землі все життя родини Довбенків, бо праця — основа життя людини. Працюючи, людина виконує Божу заповідь, забезпечує своє матеріальне існування, утверджує себе як особистість.

Ось і розповідь починається з того, що батько працює у полі, до всякої роботи звичні його руки. А чим живе його серце? Звичайно ж, любов'ю та турботою за родину.

Володько — гідний син свого батька. З дитинства проймається гострим інтересом до довкілля. Як колись малого Тараса Шевченка вабило на залізні стовпи, що підпирають небо, так і Володько вирішує дослідити, куди тече рі ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Його життя пройшло «у вічному вигнанні»: Німеччина, Польща, Канада. Та де б не був, думки були на Україні. Його увагу привертала Східна Україна (У. Самчук — виходець з багатої волинської родини), Україна, як він говорив, Скрипника та Хвильового. «Мене,— згадує письменник,— тягнуло туди багато магнітів, а головне — моє нестерпне, безупинне бажання писати».

Улас Самчук вподовж всього життя був активним учасником літературно-мистецького життя. Почав писати з 17 літ («Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки»)- Починаючи з 1927 року (в цей час він живе спочатку в Німеччині, а потім в Чехословаччині), разом з О. Телігою О. Ольжичем, Є. Маланюком веде роботу по відродженню української культури й літератури зокрема.

Григорій Косинка, один з кращих новелістів української новітньої літератури, аналізуючи творчість Уласа Самчука, говорив про те, що в основу своїх полотен письменник клав той матеріал, який щоденно друкувався в літературній пресі. Крім того, уява митця створювала живий, правдивий образ тих бурхливих, активно романтичних років.

Це був палкий патріот України. Уболівав за її долю, хотів, щоб вона вирвалася з «солодкого» життя і збудувала свою державність. Після революції 1917 року та громадянської війни Україна нагадувала універсальну духовну й фізичну руїну. Був свідком того, як кращих людей неславили, ганьбили, карали, виганяли, а життя ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

У житті, як на довгій ниві — все трапляється. Перед нами розгортається епопея життя головної героїні однойменного роману «Марія». У. Самчук навмисне показує її життя читачеві від першого дня появи на світ. Народилася вона щасливою дитиною. У неї були люблячі, лагідні батьки. Але життя — це, як правило, синтез білих і чорних кольорів, щасливих і нестерпно болючих днів. З наглою смертю батьків Марію захоплює в свої лабети тяжка сирітська доля. Та зустрілися, на щастя, добрі люди, які захистили від біди, дали роботу і прихисток.

І знов біда — забирають коханого у рекрути. Заміжжя без любові, хоч і з добрим чоловіком, смерть дітей. Але життєві незгоди все ж таки не зломили Марії. У душі продовжує жити кохання, хоча Корній повернувся із армії зовсім іншою людиною, де й ділась ввічливість, ніжність. Він знущається над Марією, забув навіть рідну мову. Та кохання Марії до нього, любові до землі, працьовитості, завзятості вистачило на двох. Корній повертається до нормального сільського життя, відчуває себе господарем. «Ніяково дармувати, коли жінка рве з останніх сил. Не наймит же він тут, а господар.»

Село живе за старими віковими традиціями. Тут поважають справжніх господарів, а тому поступово замовкають злі язики. Коли в Маріїне життя знову прийшло горе через пожежу, всім селом допомогли їй стати на ноги.

Самчук показує Марію як людину високої честі і широкої душі. Вона знає, що її господарство спалив Гнат, але во ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Пресвята Діва Марія — особлива постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох поколінь. У духовній історії України Марія Богородиця відіграла посутню роль. Вона, очевидно під впливом католицької Польщі, досі вважається покровителькою України. Створено безліч ікон із зображенням Марії Богородиці, до яких у своїх молитвах про захист і допомогу звертаються віруючі. Діву Марію вважають символом невинності, чистоти і материнства.

Закономірно, що свою героїню Улас Самчук назвав Марією. Ім'я це в давньоєврейській мові означає «піднесення». В Україні воно теж досить поширене.

У такий спосіб ним підкреслюється типовість образу Марії, а материнство розцінюється як головна місія жінки на землі.

Мати Божа — заповітний острівець у духовному житті людини. В усі часи люди, особливо жінки, завжди зверталися до неї за допомогою. До Марії, Святої Матері, радить звернутися героїні повісті священик під час похорону первістка, звернутися за підтримкою в такому тяжкому горі: «Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого, який всім людям кинув слова: «Прийдіте до мене, всі страждаючі і обременені, і аз упокою ви». Його розіп'яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп'ятого сина, чекаючи його смерті. Пригадай її велику мужність, попроси у неї сили пережити твоє горе і видержати в ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

В есе «Проблеми театру» Фрідріх Дюрренматт стверджував, що найбільш вдалою формою для висвітлення конфліктів сучасності є трагікомедія. Гротескні перебільшення, балаганні жарти та несподівані парадокси властиві трагікомедії, дозволяють, на його думку, зобразити не лише справжню природу світу та людини, але й показати механізми несправедливості. «Гротеск — одна з великих можливостей бути точним», — казав він. Отже, не випадково його найкращу п'єсу «Гостина старої дами» написано саме в такому жанрі.

Багато письменників у своїх творах намагалися розкрити причини перетворення звичайної людини на вбивцю. Але важко назвати хоч один твір, де це відбувається не з однією людиною, а одразу з усіма мешканцями цілого міста. Ф. Дюрренматт у своїй п'єсі намагається зрозуміти саму здатність людей приймати злочин за норму, розкриває соціальні та психологічні причини, що пояснюють інертність або відверте сприяння злу.

«Ми присутні при одному з найбільших соціальних експериментів нашої епохи», — каже радіокоментатор у п'єсі. Так, сюжет п'єси обертається навколо події, дійсно надто схожої на експеримент: до невеликого міста Ґюллена приїздить стара і дуже заможна дама, що пропонує подарувати місту мільярд за вбивство колишнього коханця. Колись Іль зрадив Клер Цаханесін і відмовився від батьківства, купивши за літр горілки двох лжесвідків, не здогадуючись, що покарання може дістати його через бага ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Відомий французький письменник Марсель Пруст є творцем жанру модерністського психологічного роману. Головним його творчим методом вважається імпресіонізм, але у центральному його доробку романі «У пошуках втраченого часу», що складається із семи томів, можна знайти ознаки застосування інших прийомів, наприклад, поетичного символізму. Філософсько-естетичиі погляди Пруста частково співпадають із ученням А. Берґсона, його світосприйняття ґрунтується на інтуїтивізмі, тому цей письменник зображує внутрішнє життя як «рух свідомості», навіть простір і час постають у його творах чимось суб'єктивним. Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвід, намагається висвітлити недостовірність і відносність уявлень людини про себе, світ і суспільство, а також непевність самого суспільства. Він доходить висновку про нереальність суспільного життя, неможливість кохання і взаєморозуміння, отже саме існування людини, на його думку, є «втраченим часом», а єдиним реальним сенсом буття — мистецтво.

Питання: чому люди роблять ті або інші вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не інакше, — завжди було одним із головних для серйозних письменників. Хтось пояснював дії людей виключно соціальними чинниками, хтось — метафізичними, хтось — просто наявністю якихось зовнішніх обставин, дехто, у тому числі і Пруст, шукав відповіді у самій натурі людини, детально зображуючи усі найдрібніші зміни стану душі та поштовхи ззовні, що ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Хто може однозначно розрізнити, де закінчується абсурд реальності, а де починається фантазія будь-якого письменника? З одного боку, життя настільки різноманітне, що в ньому можуть бути надзвичайні збіги обставин чи просто ситуації, що не вкладаються у звичні рамки, а з іншого, — хіба свідомі пись-менники-реалісти завжди дотримувалися лише фактів? Художнє слово тим і відрізняється від документа, що там завжди можна знайти певне узагальнення, реалістичні твори спокійно можуть містити в собі символічний зміст, але є ще питання, що саме вважає реальністю митець. Для атеїста Бог — вигадка, для віруючого — частина дійсності. Крім того, не слід плутати реалізм зображуваного факту з реалізмом ідеї: вони часто-густо не співпадають. Стовідсотково символічні твори можуть напрочуд влучно відобразити реальні тенденції та сутність явищ, або навпаки: зовні реалістичні можуть виявитися відвертою брехнею.

«Я реаліст, — казав про себе Габріель Гарсіа Маркес, — бо вірю, що в Латинській Америці все можливе, все реальне... і вважаю, що завдання письменника полягає в тому, щоб домогтися відповідності між літературою та дійсністю». Хоча ці слова стосуються роману «Сто років самотності», вони є справедливими для усієї творчості цього письменника, стиль якого був названий «магічною літературою».

Реалізм Маркеса — у внутрішній правдивості. А от щодо фантастичного компонента... Краще розглянути це на конкретному ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Життя людей сповнене проявів, які при уважнішому розгляді можуть здатися нелогічними чи навіть абсурдними. Особливо це вражає, коли йдеться про явища суспільного життя, коли кожна окрема людина діє за законами особистої логіки, а в поєднанні виходить щось майже безглузде. Глобальні політичні експерименти XX сторіччя неодноразово закінчувалися трагедіями цілих народів, вони здійснювалися на очах письменників, що бачили протиріччя між ідеями та їх втіленням, і були свідками того, як великі маси людей, об'єднавшись, робили речі, не сумісні зі здоровим глуздом, які ніколи не вчинили б поодинці, а потім наївно жахалися і твердили, що всі вони нічого не знали і не розуміли. Не випадково виник особливий художній напрям, що зосередив свою увагу на висвітленні саме цього моменту людського існування. Театр абсурду, одним з найяскравіших представників якого є Ежен Йонеску, порушує проблеми суспільно-філософського плану, змушує подивитися на світ із цього нового ракурсу крізь скло драматургічних засобів.

У п'єсах театру абсурду відбувається те, чого ніби ніколи не може бути. Так, у п'єсі Йонеску «Носороги» звичайні мешканці пересічного міста починають перетворюватися на носорогів, але це — лише образ, що дозволяє узагальнити сам принцип втрати людьми людської подоби, яка, в свою чергу, є закономірним результатом тоталітарного суспільного устрою. Не має значення, якого саме: художній прийом робить узагальнення універсальним. Коли цю п'єсу було ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт

Найвидатнішим представником так званого «втраченого покоління» не випадково вважається Ернест Хемінгуей. Життєвий досвід його був різноманітним, він був учасником Першої світової війни, враження від якої стали його першим університетом життя і відбилися на усій його творчості (у багатьох, особливо ранніх його творах, відчутні автобіографічні моменти). Хемінгуей довго працював журналістом, був свідком великої економічної кризи та іншої, греко-турецької, війни, а також відвідав багато різних країн. Він порівняно мало жив у США і мало писав про цю державу, громадянином якої був. Не випадково у більшості романів Е. Хемінгуея дія відбувається десь у Європі, Америка для цього письменника була втіленням деградації людства. У ранніх творах неодноразово звучить тема втечі з США у пошуках спочатку ідеалів, а потім — лише забуття.

Головною темою його ранньої творчості було зображення людей, що втратили віру в суспільство, в ідеали, у власні сили або можливість знайти щастя. Художньою особливістю ранніх творів Е. Хемінгуея було використання модерністських прийомів, насамперед таких як «потік свідомості», але поступово письменник створював власний, самобутній творчий метод і стиль. Від модернізму Хемінгуея віддаляло несприйняття ірраціонального; використовуючи знайдені представниками цієї течії окремі засоби, він шукав відповіді на поставленні життям проблеми у дійсності, а не десь іще. Поступово тематика розширювалася, розкриття тем ставало глибши ... Читати далі » Завантаж свої файли на сайт